Розділ 2.1

Анна зробила ковток холодного північного повітря і мимоволі глянула на свої руки, в яких загадковим чином опинився той самий лист… «Від Данієля Астролета» — нарешті з‘явилось імя адресанта на конверті, і букви перелились золотим сяйвом. В просторі запахло трояндами, вином і кров‘ю. Після чого лист вмить покрився памороззю і його розірвало магією на шматки прямо в руках Анни. Вітер викрав ці шматки із її долонь і поніс їх по всьому світу, не залишивши адресату нічого, зовсім нічого, окрім слідів воскової печатки на шкірі. Та знищений лист був зовсім неважливим. Де в цій зимі її брат? Ось що змусило серце завмерти в істинному страху.

— Юліане! — швидко прийшовши до тями, закричала на повні груди Марі й оглянулась навкруги.

Та марно.

Навколо панувала неймовірна зима. Такої хуртовини Анна вже давно не бачила, а можливо і взагалі, ніколи в подібну не потрапляла. Лиходій-мороз крадькома пощипав її за щоки. Сніжинки-танцівниці в балетних рухах присіли на вії і розклали свої пишні білі пачки. Ще і вітер холодом північним обійняв, аж до кісток пробрав, аж до самісінької душі!

Анна затремтіла і подихала на руки. Димка пару хлинула на рожеві замерзлі долоні. Кінчики пальців вже ледь відчувалися, і ворухнути ними були надважко.

Дівчина обняла себе, трясучись, мов одинокий листочок на дереві взимку, який забув опасти осінню. Тонесенька піжама взагалі не гріла, і навіть теплі носки промокли наскрізь.

— Трясця! Юліане, де ти?! — знову закричала вона до пустки.

Та в відповідь їй була лиш тиша.

Анна зібралася з духом і зробила перший крок. І важко ж він дався. Та за ним всупереч всьому послідував ще один, а потім ще, і ще… потроху за спиною дівчини вималювалася доріжка зі слідів.

— Юліане! — не переставала гукати Марі, та брата не було ні чутно, ні видно.

Пустка навколо була лячною. Таке відчуття, що більше ні одної живої душі, орім неї, тут немає.

І як подібне взагалі могло статися? Звідки взявся цей світ, той лист, і нещасна сова? Невже вона зараз спить і бачить цей дурний сон?! Ось би прокинутися і зрозуміти, що все це тільки її нічний жах. А брат зараз спить в своїй кімнаті, й обіймає щойно дочитану мангу про героя-самурая. Та ні… Здається, все це реальність. Страшна, потворна реальність, хоч і в зовсім нереальному для неї світі.

Анна продовжувала йти вперед, обіймаючи себе і тремтячи при кожному подиху вітру.

Надія вела її кудись в далечінь. І не дозволяла опустити руки.

Раптом, перед очима в пелені хуртовини з'явився якийсь знак з компасом. Табличка на ньому хиталася туди-сюди, то на захід, то на схід. Хоча куди не глянеш — тільки північ і бачиш.

Напис на табличці прочитати було просто неможливо — все льодом обросло, в три шари.

— Вілле… Віллео… Та ну його! — здалася Анна, ламаючи язика. Всеодно вона не знає, куди вказує стрілка на табличці. Тут все їй цілком невідоме. Та можливо, їй все ж варто навідатися в цей Віллео-щось-там…

Дівчина знову зробила декілька кроків. Ноги вже промерзли до самих кісток. Легкі обпікалися холодом, і дихати ставало дедалі важче. Зараз би їй не завадила гарна тепла шуба… Хоча, про таке і думати небезпечно, коли розум настільки одурманений через нереальні умови.

І коли Анна вирішила, що це найгірше, що могло з нею статися, нізвідки знову з‘явилася полярна сова.

Вона принесла на крилах страшну завірюху, яка заполонила собою весь простір аж до самого горизонту. Анна не витримала жорстокого полярного вітру, хоча зі всіх сил трималась на ногах й навіть закричала від безвиході, та марно. Вона впала в сніги й обійняла себе, зігріваючись останнім вогником серця, ім‘я якому була «надія». Хуртовина замітала її, покривала сніжинками, намагалась поховати в вічній мерзлоті. Повіки стулялися самі по собі, сон поглинав розум, хотілося спати, заснути на білосніжній перині, в обіймах ворожої зими.

Та раптове ричання, яке роздалося в глибинах хуртовини, швидко привело Марі до тями… Подібного вона ніколи не чула в житті. Ричав якийсь великий звір, а можливо… і декілька звірів!

Анна схопилася, з останніх сил. Прикриваючи очі долонею і дивлячись між щілиною пальців, вона намагалася впіймати зором розмиті силуети в шаленому вальсі сніжинок.

Карі очі звузилися, від пориву вітру, а потім їх зіниці миттю розширилися в полоні страху — прямо на неї, розлючені та голодні, бігли білі ведмеді.