Пролог

В серці хуртовини виднілися два силуети. Крок за кроком дзвінко хрускотів сніг. Місяць віддано висвітлював дорогу мандрівникові, а той старанно поспішав в нетри завірюхи, та, немов мисливець, ніс на плечі дівчину… Чиюсь наречену!

Сніжинки густо покривали її вії. Вітер обпікав холодом юне дівоче обличчя і змушував щоки червоніти.

Навколо панувала неймовірна зима. Повітря було холодне, немов на полюсі, і така негожа погода змусила дівчину опритомніти.

Перш за все, міледі затрусилася від ознобу. Наче трохи і застогнала. А коли розплющила очі, то побачила, як її фата, рясно прикрашена дорогоцінним камінням, нещадно тяглася по снігу, немов якесь ганчір‘я.

Отакої!

Наречена скрикнула від переляку і запально вчепилася руками у військовий мундир.

— Негідник! — обурено вигукнула вона, борсаючись на плечі міцного чоловіка, та ярісно б’ючи кулачками по його широкій спині.

— Мовчати! — пролунав грізний баритон і, мов ляпас, оговтав дівчину. Вона завмерла,  немов солдат в строю перед командиром, і не відразу ж зрозуміла, що не зобов’язана його слухатися.

Вітер розвіяв смоляне та червоне волосся, після чого грайливо затанцював у шатах золотої весільної сукні і трохи оголив, вбрані в білі панчохи, ніжки.

— Вам це з рук не зійде! Даніель знайде мене і врятує! — ось і закінчилася хвилина мовчання. Дівчисько пробуркотіла все це грізним тоном, але в туж мить знов стихла, бо всім тілом відчула прийдешню хвилю гніву від свого викрадача. Він аж плечі розправив, і  шию напружив, до появи на ній жилок.

— Це я тебе врятував! Не треба тобі заміж за Астролета, дурненька... Ти нічого не знаєш про цей світ. Ти лишень потраплянка, яку дуже легко обдурити!

За гучними словами зашурхотів сніг під ногами лиходія. Він прискорив крок. Завірюха підганяла його йти швидше.

— Наче вам можна довіряти! Ви викрали мене! Ой як наївно вважати, що я вам віритиму! — виговорилася дівчина на одному подиху, наче робила це наввипередки з хуртовиною.

Та зверху без найменшої затримки пролунав підступний звук усмішки.

— А якщо я скажу, що я знаю, де шукати твого брата? – чоловік поставив дуже хитре запитання і немало збентежив ним полонянку.

— Що?.. — її червоні губи здригнулися, а за ними й серце.

Викрадач наче в пориві танцю опустив дівчину на землю. Пишний низ сукні гучно впав на сніг.

Міледі затремтіла, чи то від холоду, чи то від страху. Погляд її був розгублений, а уста не змогли відразу підібрати потрібних слів.

Вітер співав моторошну зимову пісню, завивав «у-у-у!» зі свистом, та розбурхував і без того налякане серце.

Під таємничим світлом місяця очі двох ворогів зустрілися гарячими поглядами. Його бордові, лиходійські, небезпечні, і її карі, по дівочому невинні... Відображали в глибині зіниць образи один одного.

Порив вітру обійняв обох. Руки дівчини замерзли, рукавички не рятували, пальці здригнулися в полоні ознобу.

Лиходій трохи нахилився до дівчини, скорочуючи дистанцію. Така маленька на його тлі, тендітна та беззахисна... Боїться навіть дихати, хоч і намагається бути хороброю. Невинна.

— Тільки плата за інформацію буде великою, Маріанно! — погрозливо сказав чоловік і нахабно накрив долоні полонянки своїми. В одну мить, насильно притягнув бідолашну до себе.

Дівчина вимушено зробила крок уперед. Відразу ахнула, відчуваючи небезпеку.

— Генерале... — її голос затремтів драматичніше, ніж гілки горобини під товстим шаром снігу.

Пальці невагомо торкнулися сталевих грудей, мимоволі зачепили золотий гудзик на мундирі, а потім, з переляком, відступили.

Непристойно. Негоже. Занадто гаряче.

— Так, Марі, я слухаю тебе, мій янголе. Що ж повідають мені твої невинні уста в цю незбагненну для нас ніч? — викрадач сказав це особливим голосом, граючись. І цим самим провів чітку межу: полонянка його – ще юна і невинна дівчина, а він, натомість, дорослий і грішний чоловік.

Анні хотілося обурюватися і кричати цьому негіднику прямо в обличчя. Щоб його, з дияволом!

— Генерале, ви хоч розумієте, що наробили?! — знову зірвалася вона, горячи бажанням висловитися. Серце її билося як дурне, а подих лиходія ставав все гарячішим.

— М, що ж я такого зробив, Марі? — запитав він, грайливо піднявши брову. — Вкрав тебе з під вінця, так? Але ж ти не бажаєш кохання,  тебе цікавить лише порятунок брата, чи я помиляюся?

Такі нестерпні питання. І генерал занадто близько... і пів кроку між ними нема. Коли встиг настільки наблизитися до неї? Невже так сильно заговорив її, що вона непомітно для себе втратила пильність?

Великі долоні охопили тендітну талію, наче в вальсі. Викрадач чекав на відповідь, змушував сказати хоч слово.

Анна рознервувалася. Це вже занадто! Невже цей чоловік так кепкує над нею?

— Крістіане... Вам не варто було взагалі втручатися,  я б сама... зі всім впоралася, — почала розгублено пояснювати вона, та у відповідь одразу прилетіло його грізне:

— Т-с-с!

Він заперечив.  Не хотів чути про "сама".

Тієї ж миті Анна застигла, як скульптура із льоду. Бунтувати хотіла всім серцем, але...

Годинник пробив дванадцять. Вдалині пролунав бій курантів.

Суворі очі чоловіка пронизали полонянку владним полум’яним поглядом. А дзвінкий баритон знову обдарував вуха твердим висловом, яке, мов капкан, ураз схопило в полон дівочу душу:

— Не витрачай сили на безглузді розбірки, лисенятко! Краще прибережи їх для цієї ночі... Бо вона в тебе буде ну-у дуже яскравою, обіцяю!

...

Любий читачу, вітаю в новій книзі, яка мов казка зачарує тебе ❤️ Тут чекають пригоди, пристрасне кохання та веселі фамільяри. А світ сповнений зимової магії прикрасить твої святкові вечори.

Підтримай книгу і автора серденьком, бібліотечкою і коментарем. Дуже дякую, твоя Ната ❤️