Пролог

У серці хуртовини виднілися два силуети. Крок за кроком дзвінко хрускотів сніг. Місяць віддано висвітлював дорогу мандрівникові, а той старанно поспішав у нетрі завірюхи та, немов мисливець, ніс на плечі дівчину… Чиюсь наречену!

Сніжинки густо покривали її вії. Вітер обпікав холодом юне дівоче обличчя і змушував щоки червоніти.

Навколо панувала неймовірна зима. Повітря було холодне, немов на полюсі, і така сувора погода змусила дівчину опритомніти.

Перш за все, міледі затрусилася від ознобу. Здається, навіть трохи застогнала. А коли розплющила очі, то побачила, як її фата, рясно прикрашена дорогоцінним камінням, нещадно тяглася по снігу, наче якесь ганчір'я.

Отакої!

Наречена скрикнула від переляку і запально вчепилася руками у військовий мундир.

— Негіднику! — обурено вигукнула вона, борсаючись на плечі міцного чоловіка та люто б’ючи кулачками по його широкій спині.

— Мовчати! — пролунав грізний баритон і, мов ляпас, оговтав дівчину. Вона завмерла, немов солдат у строю перед командиром, і не відразу зрозуміла, що не зобов’язана його слухатися.

Вітер розвіяв смоляне та червоне волосся, після чого грайливо затанцював у шатах золотої весільної сукні й трохи оголив убрані в білі панчохи ніжки.

— Вам це з рук не зійде! Данієль знайде мене і врятує! — ось і закінчилася хвилина мовчання. Дівчина пробуркотіла все це грізним тоном, але тієї ж миті знов стихла, бо всім тілом відчула прийдешню хвилю гніву від свого викрадача. Він аж плечі розправив і шию напружив, до появи на ній жилок.

— Це я тебе врятував! Не треба тобі заміж за Астролета, дурненька... Ти нічого не знаєш про цей світ. Ти лишень потраплянка, яку дуже легко обдурити!

За гучними словами зашурхотів сніг під ногами лиходія. Він прискорив крок. Завірюха підганяла його йти швидше.

— Наче вам можна довіряти! Ви викрали мене! Ой, як наївно вважати, що я вам віритиму! — виговорилася дівчина на одному подиху, наче робила це наввипередки з хуртовиною.

Та зверху без найменшої затримки пролунав підступний звук усмішки.

— А якщо я скажу, що знаю, де шукати твого брата? – чоловік поставив дуже хитре запитання і немало збентежив ним полонянку.

— Що?.. — її червоні губи здригнулися, а за ними й серце.

Викрадач, наче в пориві танцю, опустив дівчину на землю. Пишний поділ сукні гучно впав на сніг.

Міледі затремтіла чи то від холоду, чи то від страху. Погляд її був розгублений, а вуста не змогли відразу підібрати потрібних слів.

Вітер співав моторошну зимову пісню, завивав «у-у-у!» зі свистом та розбурхував і без того налякане серце.

Під таємничим світлом місяця очі двох ворогів зустрілися палкими поглядами. Його — бордові, лиходійські, небезпечні, і її — карі, по-дівочому невинні... У глибині їхніх зіниць віддзеркалювалися образи одне одного.

Порив вітру обійняв обох. Руки дівчини замерзли, рукавички не рятували, пальці здригнулися в полоні ознобу.

Лиходій трохи нахилився до дівчини, скорочуючи дистанцію. Така маленька на його тлі, тендітна та беззахисна... Боїться навіть дихати, хоч і намагається бути хороброю. Невинна.

— Тільки плата за інформацію буде великою, Маріанно! — погрозливо сказав чоловік і нахабно накрив долоні полонянки своїми. В одну мить він насильно притягнув бідолашну до себе.

Дівчина вимушено зробила крок уперед. Відразу ахнула, відчуваючи небезпеку.

— Генерале... — її голос затремтів драматичніше, ніж гілки горобини під товстим шаром снігу.

Пальці невагомо торкнулися сталевих грудей, мимоволі зачепили золотий ґудзик на мундирі, а потім з переляком відсахнулися.

Непристойно. Негоже. Занадто гаряче.

— Так, Анно, я слухаю тебе, мій янголе. Що ж повідають мені твої невинні вуста в цю незбагненну для нас ніч? — викрадач сказав це особливим, грайливим голосом. І цим самим провів чітку межу: його полонянка — ще юна і невинна дівчина, а він, натомість, дорослий і грішний чоловік.

Анні хотілося обурюватися і кричати цьому негіднику прямо в обличчя. Щоб його чорти вхопили!

— Генерале, ви хоч розумієте, що наробили?! — знову зірвалася вона, палаючи бажанням висловитися. Серце її билося як скажене, а подих лиходія ставав усе гарячішим.

— М-м, що ж я такого зробив, Маріанно? — запитав він, грайливо піднявши брову. — Вкрав тебе з-під вінця, так? Але ж ти не бажаєш кохання, тебе цікавить лише порятунок брата, чи я помиляюся?

Такі нестерпні питання. І генерал занадто близько... і пів кроку між ними немає. Коли він устиг настільки наблизитися? Невже так сильно заговорив її, що вона непомітно для себе втратила пильність?

Великі долоні охопили тендітну талію, наче в вальсі. Викрадач чекав на відповідь, змушував сказати хоч слово.

Анна рознервувалася. Це вже занадто! Невже цей чоловік так кепкує з неї?

— Крістіане... Вам не варто було взагалі втручатися, я б сама... з усім упоралася, — почала розгублено пояснювати вона, та у відповідь одразу прилетіло його грізне:

— Тс-с!

Він заперечив. Не хотів чути про «сама».

Тієї ж миті Анна застигла, як крижана скульптура. Бунтувати хотіла всім серцем, але...

Годинник пробив дванадцять. Вдалині пролунав бій курантів.

Суворі очі чоловіка пронизали полонянку владним, полум’яним поглядом. А дзвінкий баритон знову обдарував її вуха твердим висловом, який, мов капкан, ураз схопив у полон дівочу душу:

— Не витрачай сили на безглузді суперечки, лисенятко! Краще прибережи їх для цієї ночі... Бо вона в тебе буде ну-у дуже яскравою, обіцяю!