24. Зачарований ліс

– Велігоре, виходь. Я знаю, це ти, – спокійно сказала я, скануючи величезне дупло в одному з ясенів, але крім парочки пустотливих фей, нічого в ньому не виявила.

Велігор зняв покров невидимості та поважно склав руки на грудях, ніби прийшов сюди з інспекцією.

– Хех... я ж сказав, що не пущу тебе одну. – відповів він, жмурячись на сонці.

– Як знаєш, – байдуже вигукнула я, наче мені було не до нього. Насправді якась частка мене відчула полегшення, що він пішов за мною.

– Що ти шукаєш тут? – спитав Велігор, оглядаючись на всі боки та обтрушуючи джинси й надіту поверх мантію від прилиплих гілочок і сухого листя.

– Відповідний портал.

– Це який же?

– Той, що відкриває шлях до болота.

– Ти з глузду з'їхала? До лісовика вгодити хочеш?!

– Або до кікімори. Неважливо. Вони знають цей ліс, як свої п'ять пальців, а отже можуть підказати, через які портали пролягає найкоротший шлях до Гамаюна.

– Хах! Підказати… Чого їм тобі підказувати? Лісовики та кікімори ненавидять вищих магів.

– Не всі відьми зневажають нижчих істот, якщо ти не знав... Значить, є надія, що й якийсь лісовик піде мені на зустріч.

– Це божевілля, Агато!

– Для тебе – так, а для мене – це спосіб врятувати подругу, розумієш?

Я простягла руку за пазуху, перевіряючи Поліанну. А потім продовжила пошуки.

– Послухай, давай я зганяю на магічний ринок і знайду мапу, а ще розпитаю завсідників таверн. Може, хтось підкаже, де живе цей Гамаюн чи інший сильний цілитель, га?

Я намацала викривлення в повітрі та радісно скрикнула. Ось і перший портал. Нічого не відповівши Велігору, я пірнула туди. Мене викинуло в іншому місці в лісі, схожому на те, де ми з Велігором опинилися спочатку. Жодних ознак болота. Зовсім не те що я шукала. Довелося повертатись.

– Припини стрибати! – вигукнув він. – Ми не договорили.

– Вигадка з ринком забере багато часу, – відповіла я, обмацуючи простір вже в іншій стороні. Відчувши ще один портал, я пірнула і в нього, але опинилась у лісовій гущавині. Знову не те.

– Я повернуся засвітло! Обіцяю. Зробімо по-моєму?

– Це чому ж? Тому що ти завжди правий? – заперечила я.

– Ні. Тому що це розумно! А потикатися до лісовиків – небезпечно.

– Добре-добре. Іди за мапою, – погодилася я, намацавши ще одне викривлення у просторі.

– Серйозно? Ти так швидко погодилась? – здивувався він.

– Так-так…

– Обіцяю, я швидко! Чекай мене тут і благаю! Нікуди не йди!

– Звичайно-звичайно! – запевнила я Велігора, зупинившись. Поправила волосся і сіла на стовбур поваленого дерева, що м'яко поріс мохом. – Ось. Сидітиму тут.

Велігор задоволено кивнув і повернувся до міста. Тепер йому потрібно було знайти портальні руни для виходу на Магічний ринок, знайти там потрібну інформацію чи хоча б приблизну мапу та повернутися до мене з виглядом переможця. За моїми підрахунками на все це йому знадобиться не менше ніж  пів дня. А то й більше. До того ж не факт, що він знайде щось суттєве. Детальних карт Зачарованого лісу немає. А якщо вони є, то не враховують ходи порталами, яких тут тисяча. Якщо не користуватися ними, то блукати величезним лісовим масивом можна роками, так і не обійшовши всю територію. Ясна річ, я не збиралася чекати на Велігора. Цей наївний відьмак справді вирішив, що я з ним погодилася і буду, як хороша слухняна відьмочка, чекати на нього тут весь день. А дзуськи йому! 

Тільки-но він зник, я пірнула в наступний портал, і на мою радість, опинилася по щиколотку в трясовині. Ніколи я ще так не раділа зіпсованим кросівкам. Чвакаючи та перевалюючись з ноги на ногу, я вибралася на стежку, посипану сухою хвоєю й, акуратно ступаючи, попрямувала по ній навмання. 

"Кудись вона та виведе". І я сподівалася, що "кудись" – це до будиночка когось із місцевих.

Мій розрахунок виявився вірним. Зовсім скоро я стояла біля невеликого зрубу з дахом, порослим мохом, і маленькими круглими віконцями.

– Гей, є хто вдома? – крикнула я, обігнувши хату зліва. Ніхто не відповів.

Я згадала старовинне привітання, яке ми навчали ще у школі. Так було заведено вітатися багато століть тому.

– Гой єсі, лісовий дух! Мир твоєму дому! – вигукнула я і низько вклонилася.

Почувся скрип. Хатинка затремтіла, ніби прокидалася від сну і потягалася. З даху посипалися гілки та листя, що нападали з крон дерев, а від раптового скрипу сполохнулися птахи.

Я випросталась і завмерла в очікуванні.

 

Хатинка ще раз обтрусилася, заскрипіла, і в стіні з'явилися двері. Вони розкрилися з брязкотом, і на порозі з'явилася «кулька» з якогось ганчір'я, перемішаного з листям і мохом. Раніше лісовиків я не бачила наживо. Завжди чомусь думала, що вони більші й вищі. «Кулька» обтрусилася, запихкала і виросла до людського зросту, заговоривши несподівано гучним басистим голосом.

– Гой єсі, подорожній. Навіщо завітали?