23. Таємний друг

Залишалося лише пробити вихід із замку в стіні, але зробити це якомога тихіше. Пара потужних, заглушених вакуумом (дякую нереїдам за корисне заклинання!), повітряних ударів – і у стіні утворилася дірка. Ще один торнадо допоміг мені пробурити дірку в землі нагору, наполовину засипавши підвал, зате через пару хвилин я була на волі! Брудна, запорошена і втомлена, зате вільна і все ще незаміжня.

Віддихавшись і озирнувшись на всі боки, я жадібно вдивлялася в темряву, яку періодично прорізали прожектори ліхтарів, що гойдалися на потужних гілках дендроїдів-вартових. Вони ретельно охороняли всю територію навколо особняка Вознесенського, повільно курсуючи навколо. Побачивши могутніх велетнів, я інстинктивно пригнулася та трохи розгубилася. Не встигла я збагнути, куди ж рухатися далі, як чиясь міцна рука обхопила мене ззаду і затиснула рота.

– Тсс, не кричи, – шепнув мені на вухо чоловічий голос, а коли я закивала у відповідь, давши зрозуміти, що не буду, то рука відпустила мене. Я розвернулась обличчям до чоловіка і вдивилася в темряву капюшона.

– Єгоре?

– Так. Усі питання потім. Потрібно вибиратися звідси.

– Стій, я нікуди не піду без Поліанни.

– Не хвилюйся, твоя мавка в мене, – Велігор відгорнув плащ, махнувши головою на поясну сумку. З неї стирчав невеликий пакунок. – Готова?

Я кивнула з полегшенням, озираючись довкола, та вже помітила доріжки, якими курсують стражі.

– Можна пробігти там, коли дендроїд розгорне крону вліво, залишиться тільки через паркан перебратися...

– Ні, нас помітять. Ану, давай, застрибуй на мене, – скомандував він, простягнувши руки вперед, та приготувався обхопити мою талію.

– Що це ти надумав? – відразу заперечила я.

– Нема коли сперечатися! Агато, будь ласка!

– Тоді давай краще на спину застрибну...

Велігор тяжко зітхнув і розвернувся до мене спиною. Я обхопила його за шию, а він досить легко відірвав мене від землі, підхопивши ззаду.

– Так краще, притиснись до мене щільніше, обхопи ногами з боків, ну ж бо! Інакше невидимість не покриє тебе.

– Гаразд. Тільки навіть не думай розпускати руки, бо…

– Що? – посміхнувся він, підтягуючи мене вище за стегна.

– Придушу ... – прошипіла я і міцно вчепилася в його жилясту шию.

Короткими перебіжками ми пробралися через сад до паркану, який охороняли горгульї. По інший бік починалося місто, ходили люди, які немагічним поглядом не могли відрізнити цих магічних істот від звичайних кам'яних статуй – примхи багатого бізнесмена, який живе в розкішному особняку.

Обережно переступаючи масивне коріння, яке виглядало то тут, то там по всьому саду, Велігор пробирався до виходу. Здавалося, що п'ятдесятикілограмова ноша у вигляді мене за плечима була для нього зовсім невагомою. Він акуратно притримував мене за ноги та намагався рухатися якнайшвидше. Скрипуча хода дендроїдів змушувала серце шалено битися в грудях. Один із них зашепотів щось, поворухнувши густою кроною з листя. Велігор завмер на мить, не звертаючи уваги на те, як я неусвідомлено впиваюся в його шию нігтями від хвилювання. Але нічого не сталося. Дендроїд розвернувся в інший бік, продовжуючи нести свою вахту, і не помітив невидиму парочку втікачів.

Ми підібралися впритул до паркану, і Велігор сповільнився. Попереду чекала серйозніша перешкода – кам'яні горгульї, які відчували будь-яку магію навколо себе. Нам залишалося сподіватися лише на особливу здатність відьмака, про яку я знала, але ніколи не бачила в ділі. Це був досить рідкісний ментальний дар приховування, який мали майже всі відьмаки-чоловіки з роду Нікопольських. Єгор міг ставати не тільки невидимим, а й робити невидимою магію, ніби поглинаючи її. Мені завжди здавалося, що цей дар абсолютно марний в житті. Він дає гарний захист, але зовсім даремний у наступі. Я завжди була впевнена, що саме тому Єгор і був такою заучкою в академії – зубрив заклинання пачками… Адже вони могли стати активною силою в його магічному арсеналі.

Тепер залишалося тільки чекати, поки хтось виходитиме або входитиме на територію, щоб непомітно прослизнути крізь ворота. На щастя, чекати нам довелося недовго. До головних воріт наближався Азім.

"Ну звичайно! Вони з Єгором домовилися!" - здогадалася я, але відразу занервувала, коли хамелеон спрямував свій погляд прямо на нас, ніби міг бачити наші невидимі силуети, і завмер біля посту охорони.

"А що як він знову зрадить мене? Повідомить про нас?" – думала я, буравлячи очима Азіма, та намагалася прочитати по губах, що він говорить сивому цвергу – начальнику охорони в людській подобі. Ось він показує перепустку, цверг щось запитує в нього, Азім відповідає. Цверг сміється... Ще секунду, і ворота плавно відчиняються перед хамом. Велігор міцніше підхопив мене за ноги, готуючись проскочити за ним слідом.

Я заплющила очі та сильніше вдавилася в його могутню спину, через що він навіть поплескав мене злегка по руці, даючи зрозуміти, що заважаю йому. Я відразу послабила хватку, ледве дихаючи, і спостерігала за тим, як Азім неспішно проходить у відчинені ворота, засунувши руки в кишені. Мені здавалося, що моє часте важке дихання можна почути. Ми пройшли за ним і тут же махнули вліво, на тротуар. Азім пішов праворуч, за кілька метрів озирнувся, і я, відчувши на собі його погляд, теж озирнулася. Він не бачив мене, але відчував – знав, що я теж дивлюся.