21. Викрадення

… – Сподіваюся, воно того варте? Ти так плакала... – ледве чутно говорив Єгор, акуратно погладжуючи мене по волоссю. Його дотик привів мене до тями, і я перестала плакати, втискаючись у його грудну клітку.

– Так.

– Ти дізналася про те, що хотіла? Про маму?

– Угу ... – все ще приходячи до тями, відповіла я, втираючи сльози. – Скажи, а ти чув щось про двоєдушницю?

– Двоєдушницю? Ні, здається, ні. Вперше чую. Якщо хочеш, можу дізнатися у діда, він цілі трактати писав про магічних істот.

– Ні. Ні, не потрібно. Це я так… Помилилася, мабуть. Дякую, що не відмовив у допомозі.

– Хіба я міг відмовити тобі?

– Ти так кажеш, бо я Думанова?

– Ні. Просто тому, що ти – це ти. До речі, щодо прохання в обмін на допомогу…

Я склала руки на грудях і відсунулася від нього трохи далі.

– Ну-ну? – примружившись, спитала я, чекаючи на якусь мерзенну пропозицію в стилі Єгора.

– Дай мені шанс.

– Який ще шанс? – хмикнула я.

– Шанс тобі сподобатися.

– А тобі так важливо подобатися абсолютно всім?

– Ні, але…

– Ти навіть не засумнівався ні на мить, що я справді кличу тебе до себе на першому ж побаченні? Ну зізнайся, Єгоре!

– А ти завжди використовуєш інших заради власної вигоди? Я взагалі-то йшов на побачення, а не ритуали проводити…

– А-а, тебе зачіпає, що знайшлась відьма, яка не пищить від захоплення лишень від одного твого запрошення?

– Та до чого тут... Знаєш що, пішла ти до дідька, Агато!

Він нервово встав із покривала на підлозі, схопив піджак і різко смикнув ручку дверей, але вони були замкнені.

– Я зламаю замок, якщо зараз же не знімеш затворну печатку.

Я встала з підлоги та повільно прокурсувала до дверей.

– Вважатимемо, що це твоє бажання? – пирхнула я, відчинивши двері перед ним.

– Ох, і не заздрю ​​я твоєму обранцю. Яке щастя, що їм буду не я.

– А я й не збираюся заміж, тим більше за такого, як ти!

– Ніхто й не покличе. Скажена божевільна... – кинув він наостанок і вийшов геть.

Я роздратовано повела плечима.

«Це ж треба бути таким нестерпним? А я вже подумала, що він не такий вже й поганий… Пихатий телепень! Ну, може, хоч тепер  батько відстане від мене. Хотів же, щоб я придивилася до Нікопольського? Я придивилася... Такого надивилась! Ух! По драконячі щиколотки налипло лайна! Досить з мене! Зате тепер я знаю правду про маму» – заспокоювала я себе подумки, прибираючи з підлоги магічну атрибутику. Я прокручувала в голові побачені шматочки з минулого мами й все більше розуміла, що питань у моїй голові побільшало. Захоплена роздумами, я навіть не помітила, як у кімнату зайшов батько.

– Агато, а чому Велігор так швидко пішов? Щось трапилося? Ви посварилися?

Він стояв у дверях, спершись рукою на лудок, і був вкрай незадоволений. Мабуть, швидкий відхід Велігора не залишився непоміченим. Але мені зараз зовсім не про це хотілося з ним поговорити.

– Тату, це бабуся нацькувала натовп на маму в день мого народження? – у лоб запитала я на емоціях. Він не очікував такого питання. На строгому обличчі одразу проступили зморшки, а очі розширились від подиву.

– Що? З чого ти це взяла?

– Просто відповідай мені. Ти знав про це?

Батько зайшов у кімнату, зачинив за собою двері та, важко зітхаючи, почав походжати з боку в бік, начебто вимірював приміщення кроками. Він завжди так робив, коли нервував.

– Вона хотіла добра своєму синові. Цей союз приніс би лише розбрат у нашу сім'ю, Агато. Ти маєш зрозуміти…

– То це все правда! Ти відмовився від мами! І від мене!

– Ні! Я не знав, що вона тебе носила! Не знав! Присягаюсь тобі! Дізнався лише коли фея доставила мені від неї послання. Останнє її послання! Але я запізнився. Агато, повір, бабуся не хотіла нашкодити їй та тобі. Амелія мала жити! Але вона сама все зіпсувала.

– Це не правда! Я бачила, як її мучать ті люди, як вони б'ють її всім, що потрапило під руку, як знущаються! І ти нічого не вчинив! Як ти міг?! Ти знав, що то бабуся, і нічого не зробив?

– Так, годі! Це вже у минулому. Бабуся тут ні до чого… Це все люди! Кляті людинки!

– Продовжуй себе переконувати у цьому…

– Агато!

– Йди геть! Я хочу побути на самоті.

Батько більше не став нічого говорити та вийшов, прикривши за собою двері, а я прийняла рішення. Те саме. Важливе рішення, що змінило геть усе моє життя – втекти, зректися роду, почати нове життя. 

Глибокої ночі я покинула свій родовий замок, надягла мамине намисто, щоб утриматися від використання спадкової магії та, не взявши з собою нічого, що допомогло б вистежити мене, втекла до Зачарованого лісу. Там мої сліди загубилися, сплуталися, і вже ніхто не міг би знайти мене. Навіть досвідчена магічна мисливиця тітка Аріна з властивою їй здатністю стежити на відстані.