19. Післясмак

Поки ми з Поліанною розмовляли в моєму кабінеті, дверну ручку закритого салону кілька разів смикали у спробах увійти.

– Ну що за люди? Там же не магічною мовою написано! За-чи-не-но! – роздратовано промовила Поліанна, кутаючись у теплий плед. Від переживань та стресу вона вся тремтіла. Я заварила їй чай і простягла велику чашку з запашним напоєм.

– Справи не чекають. Схоже, нам треба повертатися до роботи, раз ми… живі… – іронічно посміхнувшись, знизала я плечима.

– Ви думаєте, Рубіна не здасть вас батькові чи бабусі?

– Вона ясно дала зрозуміти, що не зацікавлена ​​ у моєму поверненні. Поки мене немає, головна спадкоємиця – вона. А це те, про що вона завжди так мріяла. Рідних братів чи сестер у мене немає, право переходить Рубіні, як до старшого нащадка тітки Аріни.

З торгового залу знову почувся стукіт і скрегіт – хтось відчайдушно рвався всередину, дряпаючись гострими кігтиками в скло.

– От невгамовні! Ці наречені всі як з глузду сходять перед весіллям! – забурчала мавка. – А раптом ваша бабуся чи батько таки дізналися…

– Якби це було так, ми тут з тобою так спокійно не розмовляли б… – перебила я Полю і поплескала її по плечу. – Вважатимемо, що цього разу пронесло.

– Цього разу? А я казала, що не варто вплутуватися в цю історію з нереїдою... Через неї ми так влипли. Ви вже постарайтеся більше не вплутуватися так ...

– І нікому не допомагати? Якби я так думала, ти б досі торгувала букетиками на морозі в парку, а твій улюблений Азім шукав би іншу роботу. А про бідолаху Маріїнну я взагалі мовчу, і про Юваля, який би коротав вічність у скелі. Як ти можеш так казати, Полю?

Мавка присоромлено замовкла й опустила погляд.

– Я просто не хочу, щоб вас забрали у мене... Не хочу бути знову одна, – тремтячим голоском вимовила вона і спробувала відсьорбнути чаю, але замість цього тільки схлипувала без кінця і краю. Мені знову стало її шкода. Вона така беззахисна та вразлива. Я присіла навпочіпки перед нею і, зазирнувши в її широко розплющені, сповнені сльозами очі, спробувала підбадьорити.

– Все буде гаразд, Полечко. Я нізащо не залишу тебе, чуєш?

– Угу ... – схлипнула вона і втерла сльозу. – Піду відкрию салон, а то ці шалені наречені винесуть двері, і ніякий магічний захист від них точно не врятує.

– Ні, ти посидь ще тут, попий чаю. Я сама все зроблю.

Я ввімкнула світло, тому що сонце давно повернулося, і в залі стало похмуро, потім абияк замаскувала за допомогою заклинання приховування обвуглену підлогу (займатися магічним прибиранням мені не хотілося, та й погано у мене це виходило), прибрала залишки манекена, і підійшла до дверей, знову окинувши поглядом салон.

– Начебто відносний порядок, – сказала сама собі та перевернула табличку на дверях, повернувши клямку. У цей момент мене чомусь охопило дивне почуття, наче щось не так. Але я поки що не знала, що саме. Я уважно оглянула замок, але нічого підозрілого не помітила.

"Напевно, здалося" – подумала я.

Напрочуд, жодної клієнтки до кінця дня так і не було. Ми з Поліанною проговорили до самого вечора, поки не настав час йти.

– Я проведу вас, Агато Костянтинівно. Хочу прогулятись у парку.

Вона накинула на плечі плащ і чекала на ґанку, поки я заберу сумку та ключі.

– Ой, ви тільки подивіться!

– Що там? – перепитала я, прямуючи до виходу.

– Понарощують же пазурі ... Як у гарпій, їй богу ...

Поля розглядала двері зі зворотного боку і показала мені кілька виразних подряпин біля замку, ніби у двері шкрібся якийсь звір.

– Схоже, якась особливо нервова наречена спеціально провела по пластику чимось гострим. Манікюрними ножицями або пилкою ... – припустила я, знову вловивши в собі легке відчуття неправильності того, що відбувається.

– Та ну їх до дідька. Завтра замаскуємо, – махнула рукою Поля. Я погодилася з нею. Дуже вже хотілося додому.

Ми йшли з мавкою пустельним парком. Усі лави були мокрими, ніхто не гуляв.

Було вже темно та трохи прохолодно після дощу. Асфальт не встиг висохнути, місцями по тротуарах розпливлися калюжі та виднілися доріжки бруду, нанесеного з клумб, з виразними слідами чиїхось нещадно забруднених кедів. Поля глибоко дихала, насолоджуючись свіжим, пропахлим озоном і вогкістю повітрям. Мені теж полегшало. З голови поступово вивітрювався дурман важкого дня. Обличчя обдавало приємною прохолодою.

Здавалося, тепер все добре і можна розслабитися, але це дивне почуття постійно змушувало мене обертатися.

– Агато, щось не так?

– Та ні, начебто. Просто з голови не йдуть ті подряпини на двері.

– Та облиште ви! Завтра Азіма попрошу – від них і сліду не залишиться. Він майстерно володіє побутовою магією. Ви б бачили, як він вибілив мої кросівки! Тільки подивіться! – Поліанна демонстративно ступила ногою в грязьову пляму на своєму шляху, смачно встромивши білу підошву в мерзенну кесю-місю ...

– Що ти робиш?! – тільки й вигукнула я, дивлячись на зіпсовані кросівки. Але Поліанна задерикувато хихикнула і витягла ногу з бруду. Гидка чорна субстанція моментально обсохла на підошві, потріскалася і, обернувшись у пилюку, осипалася, як і не було. Кросівок знову заблищав білосніжною чистотою.