18. Вихори минулого

Велігор був здивований, що я прийняла його суто формальне запрошення, і чомусь зі звичною йому пихатістю сприйняв мою позитивну відповідь як ініціативу з мого боку і, звичайно ж, симпатію. Він вирішив, що я, як і багато інших дуреп, зацікавилася перспективним молодим магом і тепер всіляко намагатимуся йому сподобатися.

Він запросив мене до італійського ресторану (так-так, відьми та відьмаки теж ходять до ресторанів). Тільки це був не просто ресторан  з італійською кухнею, а ресторан з італійською кухнею в Італії. Він заморочився із порталом туди. Звичайно ж, хотів справити враження, але я знову його здивувала:

– А давай краще до мене? – запропонувала я, через пару хвилин нашої зустрічі. Він не встиг і портал відкрити… Точніше, замість порталу відкрив рот від подиву.

– Так відразу? Не чекав від тебе, Агато…

– Я хочу, щоб ми дещо зробили разом, щось безрозсудне.

– Ого… Продовжуй…

– Але пообіцяй, що виконаєш одне моє прохання, – вкрадливо почала я, насолоджуючись подивом цього хтивого бовдура.

– Що завгодно! Бажання відьми для мене – закон! – галантно почав він… Його очі спалахнули та забігали по моїй фігурі, наче він уже роздягав мене.

– Якщо раптом я відключуся, ти повернеш мене до тями?

Велігор закашлявся і ще дужче витріщився на мене.

– Ем… Кхе-кхе… Що?

– Давай за мною, все поясню на місці.

Ми перенеслись до мене додому. Я спеціально завела Велігора через парадний вхід, щоб його побачили батько та бабуся Ліза. Вони звичайно ж, були раді моєму вибору і після швидкого привітання схвально провели нас до моєї кімнати.

«Тепер мене точно ніхто не потурбує», – лікувала я, радіючи, що вбила двох зайців: і волю батька виконала (адже я обіцяла придивитися до онука Нікопольських), і Єгора обвела навколо пальця. Назад він уже не піде. Не збігати ж йому з моєї кімнати на очах у моєї рідні? Адже це буде ударом по його самолюбству!

Ми зайшли до мене, де все було наготові. Я зачинила кімнату на магічний замок, щоб ніхто нам не заважав. Поки мій гість оглядався, я кинула на підлогу покривало та подушки. Аромат його сандалового парфуму із нотками вишні заповнив кімнату.

– О, та ти нетерпляча... Може, ми спершу просто побалакаємо... – занервував відьмак. До такого натиску не звик навіть він. Це ж треба, як легко вивести чоловіка з рівноваги! Потрібно просто дати йому те, чого він добивається, і зробити це в його зухвалій манері.

 Я заздалегідь приготувала потрібні трави та зілля, які в разі чого допоможуть повернути мене до тями, і поклала їх поряд із покривалом. Не зважаючи на подив Велігора, взяла зі столу підготовлений лист із заклинанням і лягла на м'яке покривало.

– Ем, на підлозі? Ну добре…

Він почав знімати піджак і в нерішучості сів поруч зі мною на край покривала. Моїм нюхом заволодів аромат вишні й сандалу, який я намагалася перебити травами, підкладаючи їх до себе ближче, щоб не відволікатися на нотки парфуму, що дурманили свідомість.

– Вихори минулого, я волаю до вас, опануйте мене, – нічого не пояснюючи, почала я читати заклинання.

– Це якийсь фетиш чи що? Що ти робиш?

– Часу зерно, вічності годинника піщинка, стань моїм даром, в минуле поклич, побачити все дозволь ...

– Це що заклинання повернення у минуле? Ти з глузду з'їхала?

– Велігоре... А, до дідька... Єгоре, коротше. Я зватиму тебе Єгор, гаразд? Ти обіцяв виконати одне моє прохання. Так ось це воно! Вихори минулого, я волаю до вас, опануйте мене...

– Так, стривай! Ти моє минуле хочеш побачити чи що? – перебив він мене.

– Ні, минуле моєї матері, двісті років тому. Якщо ти приєднаєш свою силу до моєї, то мені буде легше. Ну і якщо що, тут сміл-трава і настоянка з лозубра, щоб повернути мене. Так, про всяк випадок. Часу зерно, вічності годинника піщинка…

– Ти здуріла зовсім?

– … Стань моїм даром, в минуле поклич, побачити все дозволь…

– На двісті років тому? Я не робитиму цього, це небезпечно!

– Якщо допоможеш, я зроблю все що завгодно для тебе, – на мить зупинилася я, піднялася на ліктях, злегка труснула плечем, щоб локони волосся впали за спину, оголивши декольте моєї сукні, і подивилася на нього так, що він обомлів. Чоловіки, чоловіки, всі ви однакові… Навіть якщо ви спадкові відьмаки…

Обличчя його трохи обм'якло, він нервово проковтнув слину і через секунду роздумів роздратовано махнув рукою.

– Гаразд... Але ти точно чокнута...

– Нехай буде так! – вимовила я замикальну фразу заклинання і стала занурюватися в ефір часу. Лікті роз'їхалися і голова сама впала на подушку, важка, як зі свинцю.

Я провалювалася все глибше і глибше, уявляючи собі маму. Перед очима проносилися якісь картинки, миготіли епізоди з життя, тільки дуже прискорені, потім все потьмяніло, злилося в одну суцільну смугу кіноплівки. Я відчувала, як моє тіло розтягується та стискається одночасно. Я сильно стискала кулаки й заплющувала очі, можливо навіть кричала… У всякому разі, якась подібність крику намагалася вирватися з моїх легень, але через сильне викривлення у просторі виходив якийсь дивний переривчастий звук, ніби його поставили на реверс. Нарешті я побачила маму. Я одразу впізнала її. Це була я, тільки зі світлим волоссям – так сильно ми з нею були схожі. Неймовірним зусиллям волі я сповільнила перебіг часу. Спокуса побачити якнайбільше була, але я все ж таки зупинила себе. Адже треба ще залишити сили на повернення...