16. Несподівана зустріч

Озброєна кинджалом, під гуркіт захисних амулетів я приготувалася зустрічати непроханого гостя, вибігши в хол. Почувся гуркіт, а повітрям пролетіла вибухова хвиля.

– Що це? – скрикнула Поліанна.

– Хтось намагається пробити магічний захист та пройти крізь портал. Скоріше обертайся плющем і щоб тут не відбувалося, не видавай себе! – крикнула я мавці, а сама активувала атаме.

– А як же ви? Ви зможете відбити атаку?

– Зараз дізнаємося, - процідила я крізь зуби – Ховайся!

Після чергового гуркоту та вибухової хвилі Поля здалася і шмигнула у свою комірчину, де стояв її горщик із землею.

Я приготувалася зняти захисне поле, активувавши атаме до бойової готовності. Відчувши черговий вихор вібрацій й нову спробу пробитися через магічне поле, я вимкнула захист і крізь стіну в салон одразу влетіла постать у чорному, ледь утримавшись на ногах, наче не встигла загальмувати, різко розігнавшись. Мій кинджал був спрямований прямо на неї та готовий був будь-якої секунди вразити наповал.

Дихання сперло, серце зупинилося і провалилося кудись глибоко. Амулети все ще гули, повідомляючи про вторгнення. Чортихаючись і пихкаючи, постать обтрусила довгий чорний плащ з капюшоном, що приховував обличчя. По голосу стало зрозуміло, що це жінка. Ще через секунду я помітила темно-червону помаду, що підкреслювала нахабну усмішку красиво вигнутих губ незнайомки. Вона стягнула з себе каптур і з придихом видихнула, дивлячись на мене. Я зрозуміла, хто переді мною. Зрозуміла та обімліла. Підлога під ногами, здавалося, почала розгойдуватися і розверзатися безоднею, що затягувала всередину...

– Ну, привіт, Агато. Вибач, що без запрошення, але сама розумієш…

Я мовчки дивилася на неї та не могла нічого сказати. Все, про що я могла думати, – завдати удару чи ні.

– Може, відключиш уже це виття? І я беззбройна, якщо що, – сказала вона, хитро посміхаючись, і розкрила плащ, продемонструвавши коротку зухвалу сукню під ним. – Ну майже, беззбройна. Ти знаєш мою силу. Адже не забула ще?

Я відключила гомін амулетів. Від них і справді вже не було користі, але деактивувати кинджал не поспішала, як і раніше, направляючи його прямо в серце дівчини.

– Стій на місці! Для чого явилася?

– О! Ти маєш бути рада, що це я! Повір, Агато. Ти ж не сподівалася, що про тебе забули всі та перестали шукати? – єхидно запитала вона і поблажливо усміхнулася.

– Взагалі-то сподівалася. Я не зміню свого рішення, так йому й передай.

– А я тут не за його дорученням. Опусти ж ти нарешті цей триклятий атаме! Я просто хочу поговорити.

– І про що?

– Забери атаме! Тоді скажу…

– Заберу, коли заберешся геть звідси.

– Агато, ну годі. Ти ж знаєш, це може тривати вічно… Я не піду, доки ми не поговоримо.

Я деактивувала ручку кинджала та опустила його.

– Та кажи вже. І йди.

Дівчина озирнулася довкола, потім повільно пройшла біля манекенів із весільними сукнями.

– Треба ж... Який сором. То ти тепер справді живеш серед людей? Задовільняєшся малим, значить…

Я мовчки слухала її, але нічого не відповіла.

– І як це? Обходитися без могутності та влади?

– Тобі яка справа, Рубіно? Невже ти прийшла за цим?

– Навіщо ти використала магію стихії, якщо не хочеш повертатися?

– Мені довелося…

– Довелося, значить... Угу... – Рубіна провела рукою по пишній білій спідниці з фатину, потім торкнулася іншої весільної сукні, яка висіла поруч. На білому мереживі від її торкання з'явився темний слід. – А де твій агат?

Я хотіла щось сказати, судомно торкнувшись рукою голої шиї без намиста, але не встигла – пізно схаменулась. Дівчина різко повернулася і метнула в мене пекучим вогненним шаром. 

Тієї миті перед очима пронісся той самий епізод з дитинства. Розгнівана сестра, що шпурляє в мене вогненну кулю і заціпеніла я ... Ось тільки цього разу я не застигла, а закрилася кинджалом, в останню секунду встигнувши його активувати. 

Спалах блискавки, що відлетів від леза, відштовхнув кулю у зворотному напрямку, і вона полетіла в ту, що її метнула, але не завдала шкоди. Рубіна підняла вгору долоню і втягнула вогонь у чорну вирву, що відкрилася на руці, потім стиснула кулак і  у полум'ї куля лопнула, ніби вона була мильною бульбашкою, а не вбивчим згустком. Почувся легкий «пих», вогонь погас і від руки відьми пішов дим, швидко слабшаючи.

– Ти ж сказала, що прийшла поговорити! – зло перекривила її я.

– Ну, могла ж я хоч спробувати?! – зареготала вона. – Добре-добре. Більше не буду. Без агату тобі не вижити, сподіваюся, він усе ще в тебе.

– Провалюй звідси! – прикрикнула я, наблизившись до неї з атаме. А очима нишпорила по кімнаті в пошуках сумки зі знятим захисним намистом.

– А ти не здумай повертатися! Без тебе в мене нарешті все добре, Агато!

–   Я й не збиралася.