Весільний салон відьми Агати

11. Найкращий захист – це напад

Переді мною стояв Азім – той високий нахабний чепурун в костюмі, який намагався переконати нас із Польовою терміново взяти його на роботу. На його обличчі було помітне розчарування від того, що його розкусили так швидко, але й нотки самовдоволення, як і раніше, проскакували, що злило мене ще більше.

– Я просто хотів довести, що вам потрібен. У вас тут просто бедлам якийсь був! А я все розсортував, усе зробив… – белькотів він, боячись опустити руки вниз, як злочинець, якого зловили на гарячому поліціянти.

– Де Поліанна?! – ледве стримуючи гнів, перебила його я, і трясла атаме перед обличчям.

– Заспокойтесь, прошу вас! З нею все гаразд. Давайте просто поговоримо? Без оцього… М-м? – він акуратно відсунув мою долоню з кинджалом від свого обличчя, але я повернула руку назад.

– Негайно кажи, що ти зробив з Полею! – я активувала ручку атоме, натиснувши на вбудований камінь, і направила в нього силу наміру. Кинджал засвітився і почав потріскувати ледь помітними блискавками, що били по лезу.

– Святі Елементалі! Я не хотів нашкодити! – вигукнув він. – Благаю, не вбивайте мене! Тільки не вбивайте, – заволав він так, що мало не плакав, підходячи до мене ближче, та почав трясти складеними в благанні долонями.

Я здивувалася, не чекаючи такої реакції від чоловіка, і на мить втратила пильність. Але йому вистачило й цього. Він різко підскочив до мене, з силою схопив моє зап'ястя і ривком смикнув мене за плече так, що я виявилася до нього спиною, а атаме в моїй руці тепер погрожував мені самій. Однією рукою він контролював моє зап'ястя, а іншою – притискав мене за плечі до себе так, що я відчула аромат його парфуму – звичайного чоловічого людського парфуму. Опинившись скутою в його міцних руках, я намагалася вивільнитись і, не подаючи виду, продовжувала напирати на нього, ніби й не помічала, що зараз я в пастці, а не він.

– Негайно прибери від мене свої руки, не то... – прошипіла я, міцно стискаючи атаме в долоні, яку тепер контролював він. Моє становище було жалюгідним, але я не здавала позиції.

– Ви забуваєтесь, Агато Костянтинівно. Один зайвий рух, і під силу бойового заклинання потрапите ви, а не я. Володіння активною магією розслаблює, змушує недооцінювати супротивника – такого, як я, мага нижчого рівня. Ви заздалегідь впевнені у перемозі, чи не так? А даремно. Я хоч і не володію бойовою магією, зате ніщо не завадило мені відточити знання людських бойових мистецтв. До речі, і вам раджу. Для самооборони. Прошу вас, опустіть кинджал. Я просто хочу поговорити.

Чортів хам правий. Він застав мене зненацька, вміло зобразивши слабкість та страх. Вдавання – його коник. Опинившись у власній пастці, я зрозуміла, що однією менталкою тут не обійдешся, а пустити в хід магію стихії не могла, адже це обернулося б для мене ще більш катастрофічними наслідками, думати про які навіть не хотілося ... Я зрозуміла, що сама завела себе у глухий кут, втративши пильність і недооцінивши противника, хоча внутрішнє почуття підказувало, що він не завдасть мені шкоди. Але гордість не дозволяла мені просто так здатися і визнати поразку.

– Гаразд, я приберу ножа, а ти прибери свої лапи від мене, – вигукнула я все в тій же агресивній манері, нібито, як і раніше, перевага була на моєму боці. Він поблажливо посміхнувся і піддався мені, випустивши з полону своїх нав'язаних обіймів.

– Ну, все-все… Відпускаю. Поліанну я не чіпав, клянусь. Вона просто відпочиває.

Азім зробив крок назад і випустив мої зап'ястя та плечі, піднявши долоні вгору. Він пильно дивився на мене і не сильно намагався стримувати самовдоволену усмішку на обличчі.

Я прожогом вискочила з кабінету і кинулася до діжки з декоративним плющем.

– Поліанно! Полю, ти тут? – почала я кликати мавку, смикаючи довгі розлогі стебла з блискучим широким листям. Рослина хитнулася, здригнулась і вже за мить переді мною стояла Поля, позіхаючи та потягаючись.

– Що? Що трапилося?

Переконавшись, що мавка – це  та сама МОЯ мавка, ціла і неушкоджена (Ну майже неушкоджена, не рахуючи еластичного бинта на пошкодженій з моєї вини руці), я видихнула і трохи заспокоїла почуття тривоги в грудях.

– Де ти була? – гнівно вигукнула я, все ще стискаючи атаме в руці.

– Ви самі мене відправили спати. Сказали, що впораєтеся без мене, а мені треба відпочити, – винно белькотіла вона, злякано косячись на кинджал у моїй руці.

– То була не я, а він! – роздратовано вигукнула я, буравлячи очима нічого не тямущу мавку, яку так само як і мене нахабно обдурили.

– Хто "він"?

– Вибачте, Поліанно, але це справді був я, еммм... у вигляді вашої господині, – премило посміхаючись, подав голос Азім, вийшовши з мого кабінету.

Мавка приголомшено дивилася то на мене, то на нього. Азім театрально клацнув пальцями, підморгнувши Полі, і перетворився на мене. Я вражено дивилася на свою копію, а Поля моментально прокинулася побачивши таке диво. Той самий зріст, те саме обличчя, навіть одяг той самий!

– Вражає! – приголомшено пролепетала мавка, водячи очима між нами двома, наче намагалася знайти хоч якусь відмінність. Я теж роздратовано поглядала на свою усміхнену копію і, навпаки, постаралася зобразити максимально незадоволену гримасу.

– Що ж, вистава закінчена. Сподіваюся, ви розумієте, що більше ми на цю вудку не потрапимо? – сердито заявила я, звертаючись до хамелеона. – Я прошу вас негайно піти та більше ніколи не переступати поріг мого салону.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше