8. Велігор

Втягнувши носом ще одну порцію солодкуватого парфуму з дурманливим ароматом, я повернула ручку дверей і приготувалася діяти.

– Все приховане – з'явись! – голосно вигукнула я і, різко розвернувшись, сипнула порошок у повітря перед собою.

Простір навколо мене викривився, частинки порошку піднялися в повітря і зависли, зробивши його каламутним і важким. Почувся кашель, який ставав дедалі голоснішим, і просто в повітрі окреслився чоловічий силует.

– Агато, кхк-кхе... Ну навіщо відразу порошком прозріння... Кхе-кхе-кхе.

Невидима загроза виявилася в серпанку частинок, що осідали на підлогу. Переді мною стояв статний чоловік у темній мантії. Густе чорне волосся було зачесане назад. Підборіддя обрамляла коротко стрижена борода. Він кашляв і чхав від порошку, прикриваючись рукою, щедро прикрашеною перснями зі срібла та платини. На шиї його побрязкували від судомного раптового кашлю медальйони.

– Єгоре?? Як…?! Як ти сюди потрапив? – видавила з себе я, перевівши дух, і зробила несміливий крок назад, упершись спиною у двері.

– Кхе-кхе-кхе! От зараза, цей порошок прозріння! Апчхи! – проклинаючи злощасну магічну присипку, в якій опинився, маг раз у раз кашляв, чхав і витирав сльози, що мимоволі котилися з очей. Порошок прозріння справді їдкий. Його використовують для чищення артефактів, і вже точно не для «припудрювання» носів.

– Як ти... Як ти знайшов мене? – запанікувала я, судомно обмірковуючи, що робити далі: бігти, або атакувати, або захищатися ...

– Піксі ... – здавленим голосом насилу вимовив він крізь напади кашлю. – Не хвилюйся, твої не в курсі.

Я видихнула з помітним полегшенням. Він відповів на одне з моїх питань. Але залишалися інші. І вони не давали відчуття себе у безпеці. Мій притулок розкритий…

– З якого часу ти звертаєш свою дорогоцінну увагу на таких нікчемних і жалюгідних істот, як піксі?

– Відколи одна знайома відьма навчила мене бути поблажливішим до нижчих істот….

– Навчила? На мою думку, це було марною тратою часу. Що тобі потрібно, Єгоре?

– Нічого… Просто хотів перевірити, чи не ти це часом… Виявилося, ти. От і навідався.

– Невидимим! Ти що, шпигувати за мною збирався? – обурилася я, ледве дихаючи. Єгор відкашлявся, поправив мантію і поспішив виправдатись.

– Просто не хотів тобі заважати… Не хотів лякати…

Чаклун труснув чорним густим волоссям, дбайливо відкинувши його долонею назад, і почухав акуратно вистрижену борідку. Його темно-зелені очі розгублено бігали, ніби він намагався збагнути похапцем, щоб збрехати.

– Як ти забрався до мого кабінету? – обережно запитала я, спішно скануючи приміщення на пробоїни у захисті.

– Ну так… Вікно треба зачиняти…

Я здивовано дивилася на нього, склавши руки на грудях, і швидко просканувала вікно. Ну звичайно! Вікно... Захист я ставила взимку, коли вікно було щільно зачинене, і не врахувала викривлення у просторі, яке може виникати під час його відкриття. Саме в цю щілину в захисті й проникнув мій непроханий гість непоміченим. Зрештою, маскування – головний козир мага-менталіста з даром невидимости, як Велігор.

– І довго ти там ховався?

– Усього хвилин п'ять... Кхе, ну, може, десять. Чекав, коли ж ти зайдеш до кабінету. У тебе були люди... А як ти мене вирахувала?

Він почав повільно походжати кабінетом, підійшов до мого письмового столу і став розглядати все, що на ньому. Особливо його увагу привернула тека Маріїнни.

– Не має значення, Єгоре. Говори, навіщо прийшов і крокуй лісом.

– Ну навіщо так грубо, Агато?

Я промовчала, уважно стежачи за кожним його рухом.

– Ти зникла одразу після того ритуалу... Я сушив голову над цим, все думав, чому.

– На те була причина. Я не могла вчинити інакше.

Він знову поглянув на мене, відірвавшись від розгляду мого робочого місця.

– Це якось пов'язано з твоєю ріднею? Батько образив тебе? Чи бабуся? Ти могла хоча б щось пояснити тоді, чи просто попрощатися.

– Добре. Можу сказати це зараз. Прощавай, Єгоре.

– Ти грубиш мені та навіть не боїшся, що я видам тебе батькові?

– Ти ж сказав, що тобі нічого не потрібно.

– Не потрібно…

Між нами повисла напружена тиша. Він знав, що я залежна від нього і що мені не було куди подітися, але ще він знав, що я не переступлю через свої принципи, не стану підлабузнюватися перед ним, просити…

– Я ж хвилювався про тебе, Агато…

– Між нами нічого не може бути. Ну, коли ти це зрозумієш? Прошу тебе, йди.

– Та я й не розраховував особливо. Отже… не боїшся? – з викликом глянув він на мене. Його очі блиснули зухвалим вогником.

– Якщо ти чекаєш, що благатиму або...

– Ні, – різко обірвав він мене. – Ти не станеш цього робити, аж ніяк. Просто хочу зрозуміти. Ти це все серйозно? Відмовилася від родової магії, від сім'ї, від майбутнього.