6. Помічнички

Діставшись, нарешті, до салону, я заскочила всередину. Поліанна вже мала бути на місці, бо двері були відчинені.

– Полю! Ти уявляєш, я отримала щойно дивне посла… – я не встигла домовити фразу, застигнувши біля порога з відкритим ротом, тому що в холі біля мого кабінету утворилася величезна галаслива черга з найрізноманітніших магічних істот, які гомоніли між собою. 

– Ой, а що це за збори? – розгублено запиталась я. 

– Доброго ранку, Агато Костянтинівно! – одразу вибігла до мене назустріч збентежена Поліанна і розвела руками. – А це до вас на співбесіду всі.

Я окинула поглядом присутніх, присвиснувши: кілька фей, гноми, дворфи, пара домових... Кого тут тільки не було... Хто ж міг подумати, що в магічному світі така напруга з роботою, що на мою вакансію так швидко відгукнулися!? Усі претенденти на посаду помічника тут же замовкли та з надією дивилися на мене. Я глянула на годинник, розуміючи, що вже нічого не встигну зробити до відкриття, тому що прямо зараз вибиратиму собі асистента.

– Що ж, добре. Тоді всім увага! Чекайте у холі. Я запрошуватиму вас до себе в кабінет по одному! – голосно оголосила я. Претенденти дружно закивали та, штовхаючись, знову заметушилися, витісняючи одне одного з черги.

Першою до мене увійшла гномиха на ім'я Пріама. Незграбна повненька низькоросла дама зі смішними відстовбурченими вухами й великим носом виглядала досить впевнено.

– Вітаю вас, Агато! Я вмію з камінчиків робити золото. Адже люди люблять золото? Ну, не справжнє, звичайно, але дуже блискуче. Ще діаманти вмію робити з кварцу.

– Теж не справжні? – здогадалася я.

– Ну, а як же? Але якщо потрібні справжні, то у мене є двоюрідний брат, який….

- Зачекайте, Пріамо! Це все, звичайно, чудово, але чи вмієте ви набувати людського вигляду?

– Звісно! Адже у мене в роду є справжнісінькі люди. Я можу наскільки завгодно приймати вигляд моєї пра-пра-пра-бабки Лейли, яка бувши чистокровною людиною понесла від мого пра-пра-пра-діда – гнома Фріда Третього…

– Чудово. Продемонструйте, будь ласка, – радісно попросила я, не бажаючи й далі вислуховувати родовід гномихи.

Пріама напружилася, роздула щоки, добряче почервонівши від напруги, і відразу змінилася. У людській подобі вона виявилася невисокою товстою брюнеткою з випнутими губами й великими очима на викоті. Я мимоволі здригнулася побачивши її, та зморщилася від побаченого.

– Такий людський образ приймають усі жінки в моєму роді, – гордо заявила Пріама, ще більше випнувши нижню губу вперед.

Я напружено посміхнулася і закивала.

– Еммм ... Дякую вам, Пріамо! Залишіть Поліанні ваші координати, ми обов'язково зв'яжемося з вами.

Гномиха чемно вклонилася і, задоволена, покинула мій кабінет у повній впевненості, що незабаром отримає роботу.

Я вийшла за нею слідом у хол, все ще щулячись від одного спогаду про потворну прабабку Пріами, яка тепер точно буде з'являтися мені в кошмарних снах, і приготувалася зробити ще одне оголошення. Усі присутні притихли й уважно дивилися на мене.

– Шановні претенденти, будьте ласкаві, прийміть людську подобу або надіньте своє маскування. У кого його немає – можуть бути вільними. 

Всі переглянулись і тут же, як гриби, з дрібних і великих, пухнастих та гладких, гарних та кремезних тіл чарівних магічних істот у холі почали виростати постаті людей. Декілька фей, пара цвергів і вуги розчаровано зітхнули й випарувалися з офісу, не зумівши з'явитися в людиноподібному образі. І на що вони тільки розраховували?

– Дякую! Хто наступний, ходімо зі мною, – розпорядилася я і повернулася за свій робочий стіл. За мною слідом увійшла досить приємна дуже струнка молода дівчина з довгим кучерявим волоссям і надзвичайно красивою білою шкірою, яка так і сяяла здоров'ям і молодістю. Зелена сукня підкреслювала точену фігурку і тонюсеньку талію, яку, здавалося, можна було обхопити руками.

«Це вже краще, – подумала про себе я. – Напевно, німфа чи дріада».

– Мене звуть Кейлані. Я сирена, але наполовину німфа, – уточнила вона, посміхнувшись красиво окресленими ніжно-рожевими губами. – Я зможу залучити до вас багато клієнтів. Ніхто з них не зможе відмовити мені. Бажаєте, продемонструю свій дар переконання?

– Чому ні? Давайте. Запросіть когось зі своїх конкурентів, – погодилася я, переповнюючись цікавістю. Кейлані вискочила за двері та через хвилину повернулася в компанії з високим молодим чоловіком з вухами, що трохи стирчали. Очевидно, це був ельф.

– Доброго дня. Мене звуть Івар, – представився молодик із серйозним обличчям. Кейлані терпляче чекала своєї хвилини слави поруч із ним і мило посміхалася.

– Кейлані, переконайте Івара купити у вас, скажімо… ось цю нижню спідницю, – запропонувала я, простягнувши напівсирені-напівнімфі перше, що трапилося мені на очі – бракований під'юбник, який я збиралася віддати на ремонт швачці.

Німфа взяла спідницю й уважно подивилася в очі Івару, який не планував поступатися вакантним місцем конкурентці та щосили намагався зберігати спокій та непохитність.

– Навіть не намагайтеся, шановна. Я не ношу спідниць, – іронічно  сказав він, відвівши погляд убік.