1. Пролог

Розрізавши кімнату по діагоналі нервовим важким кроком відьмак завмер, коли у двері постукали. То була служниця Рада, стара домовиця.

Вона в нерішучості завмерла на порозі, вчепившись у масивну латунну ручку, і, не відриваючи погляду, несміливо дивилася на свого пана. Таким похмурим і злим служниця не бачила його давно.

– Її ніде немає, Костянтине Тихомировичу, – несміливо видавила вона з себе й одразу ж була охоплена розлюченим поглядом відьмака, що холодив душу, сковував і не давав дихати.

– Як це ніде?! Нехай Аріна відстежить її! Мисливиця вона чи хто?!

– Пані Аріна Тихомирівна намагається, але все без успіху… – запинаючись, продовжила Рада, тремтячи від страху.

Найменше на цьому світі їй хотілося роздратувати свого господаря.

– Єлизавета Мстиславівна встановила пошукові сканери на використання сил стихії, але ваша дочка, мабуть, відмовилася… від… від фамільної магії.

– Пішла геть! – гаркнув пан. Та так, що вихор холодного повітря закрутився в кімнаті, охопивши служницю, що принесла погані звістки, і виштовхав її геть.

Та тільки й встигла ахнути, опинившись за порогом. Вихор закляпнув за нею важкі литі двері, що видали глухий стогін від потужного протягу, відчинив вікно і зі свистом вирвався геть із будівлі.

Розгніваний Костянтин продовжував вимірювати кімнату різкими кроками та бурмотіти щось уголос, потім підійшов до відчиненого вікна з фіранками та, вдивляючись у далечінь, процідив крізь зуби.

– Що ж ти наробила, дурненька? Ти ж гадки не маєш, хто бажає тобі зла, а хто хоче врятувати... І чому я не сказав їй правду!? Чому не наважився...

З цими словами він сильно стиснув кулаки та зчепив від досади щелепи так сильно, що вилиці гострими лезами окреслили худорляве витягнуте обличчя, зробивши його ще жорсткішим і грубішим.

Він мовчки спостерігав, як за вікном свистіла буря. Стрункі ряди кипарисів гнулися так, що майже повністю ринули до землі. Повітря стало каламутним і сірим, наповнившись стовпами пилу і дрібного сміття, що здіймалося потоками холодного поривчастого вітру, а з заходу все небо поглинали важкі сірі хмари, що неслися з такою швидкістю, що малюнок на небі, здавалося, змінювався кожну секунду. Небо клубочилося і клекотіло, готуючись ось-ось скинути нескінченний потік холодної води на цілий світ.