«Весільне фото»

— Давай, стара, подивися, — на стіл, застелений вицвілою скатертиною, яка пахла пилом, лягло весільне фото. Глянець картки неприємно блиснув у тьмяному світлі єдиної лампи під стелею.

— І тобі доброго дня, дитино, — стара циганка неквапливо, ніби мимоволі, заправила сивий локон під хустку. Потім вона поклала руки на край столу, трохи далі від фотокартки. На знімку молодята посміхалися одне одному і здавалися щасливими. Здавалися… бо картинка була гарна, але від неї тягнуло протягом — липким душевним болем, застарілою злістю та розчаруванням.

— День далеко не добрий, — дівчина скривила губи, нервово смикаючи край своєї куртки. — Вибач, образити тебе не мала наміру… — вона нахилила голову, ховаючи очі в тіні, і знову посунула фото ближче до ворожки. Кінчик її нігтя так дряпнув глянець, що зідрав шматочок фарби з кута знімка.

— Я не ображаюся, — циганка розправила плечі, відсторонюючись від картки, ніби та була розпеченим вугіллям. — І зір мене ще не підводить. Що ти хочеш і чому прийшла саме до мене? — в кімнаті стало так тихо, що було чути, як у кутку шурхотять сухі пучки трав.

— Чула… — дівчина різко озирнулася на завішене важкою шторою вікно, ніби за нею підглядали. — Від людей чула, — її голова знову схилилася набік, а голос перейшов у гарячий шепіт, від якого затремтіло полум'я свічки, яка стояла біля циганки, ніби оберіг. — Що відмовити ти не можеш. У мене діло життєве. Важливе. Хочу, щоб він, — тонкий пальчик із силою втиснувся в обличчя чоловіка на фото, — став моїм.

— Я бачу, що він і так твій, — ворожка знизала плечима, її шаль на мить сповзла, відкриваючи суху, як пергамент, шию. — Що саме ти маєш на увазі?

— Хочу, щоб був весь мій, — дівчина подалася вперед, майже торкаючись грудьми краю столу. Вона заглядала старій у вічі, шукаючи там бодай тінь згоди. — Чому ти не можеш мені відмовити? Чотири відьми вже виставили мене за поріг.

— Тобі відмовляли ті, хто відчуває і знає, чим обертаються загравання з долею, — голос циганки став глухим, ніби йшов з глибини колодязя. — А я не можу відмовитися, бо колись теж гралася і… — вона на мить заплющила очі, зморшки на її повіках нагадали старі шрами. — Догралася. Тепер служу тим, хто платить ціну за …

— Та пофіг! — перебила її панянка, різко випрямившись. Вона змахнула рукою, ніби відганяючи настирливу муху. — Хочу, щоб Толік став моїм.

— Толік?.. — стара тягнула час, її довгий ніготь повільно прокреслив лінію по скатертині, залишаючи ледь помітну борозну. Вона давала дівчині шанс передумати, хоча заздалегідь знала — це марно. Такі, як вона, не чують попереджень.

— Так, мій наречений! — у голосі дівчини прорізалися істеричні нотки, вона забарабанила пальцями по стільниці.

— Він не твій наречений. Він… — вузьке підборіддя вказало на фото, де застигла щаслива жінка в білій сукні. — Її чоловік.

— Так-так, — молодиця закотила очі, тяжко зітхнувши, ніби пояснювала щось нетямущій дитині. — Її чоловік і мій майбутній наречений. Суджений!

— Накликаний… — ледь чутно прошепотіла циганка, і від цього слова по кімнаті ніби пробігся холодний протяг, від якого здригнулися тіні на стінах.

— Що? — брови молодиці зійшлися на переніссі, утворюючи різку складку. Вона нервово смикнула плечем, ніби їй раптом стало затісно у власній шкірі. — У сенсі?

— Не звертай уваги на стару жінку, — циганка на мить прикрила очі. Під повіками пекло — червоні відблиски тисяч таких «хочу», що вже згоріли до попелу. Ці дуринди ніколи не чують попереджень. Вони завжди вперто топають своїми ніжками прямо у пекло. А хто вона така, щоб зупиняти цих «хитромудрих»? Правильно, ніхто. Вона повинна зробити так, як просять. Крапка. Дарія відчула, як у горлі пересохло, ніби від ковтка дорожнього пилу.

— Але ж… подумай, дитино. Назад повернути буде неможливо. Це як клеймо на серці — випечеш, а шрам гнитиме до смерті.

— Мені набридло ходити пішки та залишатися одній на свята! — дівчина вигукнула це так різко, що в сусідній кімнаті щось жалібно дзенькнуло. — Набридло, що він не залишається на ніч. Не бере трубку, коли я дзвоню! Я хочу цього чоловіка поруч. — Короткий нігтик із манікюром приземлився прямо чоловіку в ніс, наче прибиваючи його до столу.

— А дружина?.. — тихо запитала стара, не зводячи погляду з пальця дівчини.

— Не цікавить! — молодиця відмахнулася, ніби від набридливої мухи. — Нехай просто піде від нього і залишить усе як є. — Вона розтягла губи у посмішці, мрійно заплющивши очі. У цій усмішці не було любові — лише тріумф хижака, який нарешті загнав здобич.

— Про карму слухати будеш? — Дарія поставила це запитання механічно. Це був її останній обов'язок перед Світлом — попередити. Більшість тих, хто сидів навпроти неї, не замислювалися над «після». Їх хвилювало «зараз». Вона бачила, як навколо дівчини згущується повітря, стаючи важким і сірим, як мокра шерсть.

— Хто це? Твоя колега? Ні, — дівчина здивовано подивилася на циганку, її погляд на мить став порожнім, ніби вона справді не розуміла, про що йдеться. — Нащо мені ваші проблеми? — вона знову махнула рукою, відганяючи саму думку про відповідальність. — Своїх вистачає.

— Як знаєш. Я попередила, — Дарія опустила повіки, і в ту ж мить світло в кімнаті зблідло, ставши попелястим.