Глава 6

Не варто сказати, що того дня ми з Ігорем таки провели перше побачення. Виявилося, що він не тільки вміє налаштовувати комп'ютери, а й вправно рубає дрова, а ще відмінно маринує м’ясо. 

По дорозі додому я попросила його підкинути мене на пошту. Власноруч віддавати сукню не наважилась, бо не була впевнена, що незнайома людина погодиться прийняти такий дарунок. 

Тільки коли коробка з весільним вбранням зникла на складі, я видихнула з полегшенням. А вночі до мене знову прийшла баба Горпина. Її появі передувало легке світло, яке наповнило спальню, та й саму бабцю я ледве впізнала. Вона виглядала молодшою, а головне сама світилася від радості. 

– Змусила ти мене витратити майже всі сили, онучко, але на хвилину ще можу до тебе зазирнути. Знаю, що будеш мучитися здогадками, а я хочу, щоб ти мене тільки добром згадувала. Розкажу, що насправді з  сукнею було…

Вона зітхнула і помовчавши продовжила. 

– Колись і я була молодою, Оленко і теж хотіла власного щастя. Чекала, коли ж мій Олексійко на мене оком кине, а він… Не могла я змиритися з тим, що такий красень іншу обрав. Якби ж хоч гарну чи хазяйновиту, а не рябу Олену! Всі казали, що вона старою дівою помре, аж тут до неї родичка до неї родичка приїхала, гомоніли відьма. Вона ту весільну сукню й пошила. А ще заговорила на вічне кохання, на вірність і на жіноче щастя, – бабця сумно похитала головою. – Спитаєш звідки я знаю? Так сама Олена мені й розказала. І сукню показала, коли сватів заслали. 

Вона надовго замовкла, наче намагалася пригадати все в дрібницях, а я слухала й дихати боялася. 

– Так ось, образливо мені стало, що Олексійка дурять, адже він не по власній волі одружувався! Тоді я й… – баба Горпина підвела на мене очі. – Вкрала я ту сукню і в підпіллі в мішку з картоплею сховала. 

– І що далі? – не стрималася я

– А що, – продовжила баба Горпина. – Перед самим весіллям Олексій наче прокинувся. Слово своє назад забрав, а щоб на собі вини не мати, сказав, що Олена з ним нечесною була. Вже мала іншого чоловіка. 

Я затулила рот рукою, а по спині пробіг холодок. 

– Мені б пожаліти їх та сукню повернути, а я зраділа, що тепер мій Олексійко вільний. Промовчала. Сподівалась, що згадає, як мене одного разу поцілував… Не можна переходити дорогу іншій, Олено! І чужу весільну сукню приміряти не можна. Не одружився зі мною Олексійко. Олена пішла на ставок та не повернулась, а мого коханого ліс забрав, коли поїхав дрова запасати. З того часу в нашому роду і немає жіночого щастя. 

Боялася я, що і ти не встоїш перед спокусою, ледь встигла, а то Олексій забрав би свою наречену. Неприкаяний стільки років чекав. А виправити все могла лише дівчина з нашого роду з таким самим ім’ям, як у його справжньої нареченої. Олена. От тільки ти така ж вперта і недовірлива, якою я була. Ледь і себе і мене не загубила, але тепер все позаду. Мені вже час. Йду спокійно, бо Олексійка звільнила, він тепер до своєї Олени приєднається, а я гріх з душі зняла. 

Вона знову посміхнулася і витерла сльозу, а потім наказала вже знайомим невдоволеним голосом.  

– Коли Ігор вашу дочку Горпиною захоче назвати, не кажи, що він з глузду з’їхав. – вона похитала головою. – Ми тепер теж пов’язані… 

Її силует почав тьмяніти, через хвилину і зовсім зник, а в кімнаті залишився тільки легкий запах яблук, морозця та чогось невловимого – мабуть, чар, які розтанули разом з бабусею.