Глава 4

Не розумію, чому я не приїхала раніше? Здавалося, що я бачу якийсь дивний, але щасливий сон, бо Олексій (так назвався непроханий гість) був схожий на мого нового кавалера, але одягнений старомодно, та хіба це мало значення? Чомусь мені не здавалося дивним, що ми тільки зустрілися, а вже збираємося піти під вінець. Трохи засмучувала лише одна дрібниця. До такої розкішної сукні не вистачало обручки, бажано теж унікальної, чогось в стародавньому стилі, може навіть зі слов'янською символікою. 

– Так одразу і вінчатись? – невпевнено посміхнулася я. – У нас же обручок немає.

–  Хіба ти забула, я ж купив тобі золоту. Обміняв на батькову рушницю і купив. Я так на тебе чекав! І дім приготував, тільки хазяйки не вистачає! То ти за мене підеш?

Від його слів у мене паморочилась голова. Я ніколи не була меркантильною, але власний дім залишався за межами мрій. Тепер від таких новин серце просто співало, хоча в голосі Олексія чомусь прослизала дивна туга. 

– Піду! – я хотіла взяти його за руку, ба більше – поцілувати, але Олексій чомусь відсторонився. Просто зробив кілька кроків до виходу і відчинив двері. 

Я розгубилася, думала нас, як і заведено повезе до церкви авто, але надворі машини не виявилося. Взагалі було пусто, навіть не чути пташиного співу. Ні тут, ні по дорозі до церкви,  що виднілася на пагорбі. 

Дивно, подумала я тоді, як вийшло, що я не бачила старого храму, коли йшла сюди? Адже він майже поруч в бабиною хатою? Та й взагалі я не пам'ятала, щоб церква була в Писарівці, хіба баба Горпина не казала, що її ще радянська влада зруйнувала, тому доводилося ходити святити паски в сусідню Баранівку? 

В голові все переплуталось, але Олексій вже торкнувся залізної клямки і відчинив двері, пропускаючи мене вперед.

Я не любила церков, з дитинства боялася образів, з яких на мене дивилися обличчя святих, але тут так яскраво горіли свічки, що я не помітила ікон. 

Взяла і собі вінчальну свічку, та подумки стала прискорювати події. Щось підказувало мені, що в останній момент наречений може передумати, а я зовсім цього не хотіла.   

– Чи обіцяєш ти, Олексію, любити Олену в горі і в радості, в здравії і в хворобі? – нарешті промовив священник. 

– Так, – голос у нареченого на мить став глухим, він навіть закашлявся, а у мене серце прискорило біг. 

– Чи обіцяєш ти, Олено, бути поруч з Олексієм, любити його в горі і радості, в здравії і в хворобі…

– Поки смерть не розлучить, еге? – вже інший, знайомий голос розрізав тишу і я, озирнувшись, побачила бабу Горпину. – Але ж вона вже давно прибрала тебе, Олексійчику!