Глава 3

Наступного ранку я не стала чекати і одразу купила квиток до Писарщини, де останній раз була ще в дитинстві. Згадувала по дорозі дім з червоними віконницями, морозець, який ріс під вікном та запах яблук. Але вже на вокзалі мене охопила незрозуміла тривога, наче хтось уважно за мною стежив. Кілька разів я з острахом оглядалася, але конвой у вигляді баби Горпини на щастя не з’явився. 

Я непомітно дісталася до села, бо краєвиди змусили на час забути про свої дурні передчуття, але далі зовсім розгубилася. Писарівка з моїх п’яти років дуже виросла і я ніяк не могла зорієнтуватись, тому довго блукала вулицями. Бабин дім, який колись був чи в самому центрі, тепер залишився серед закинутих хат. Люди звідти виїхали, все заросло бур’яном і виглядало досить непривітно. Тим скоріше мені захотілося владнати справу і зробити все, щоб мене більше не переслідували привиди та покійники. 

Намацавши ключ над одвірком, я відчинила хату і зазирнула всередину, а потім для чогось навіть обізвалась. Не знаю, чому бабуся хотіла віддати хатину саме мені – такої чистоти я не досягла б навіть за допомогою клінінга. Всі речі на своїх місцях, на підлозі – домоткана доріжка, а на столі – сухоцвіти в блакитній вазі. Здавалося, баба Горпина тільки пів години тому звідси вийшла і зараз повернеться, а ось цього мені хотілося найменше. 

Скриню, про яку було написано в листі, я побачила одразу. Величезну. Таку, що в ній не те що сукню, а ціле придане можна зберігати! Я в нерішучості підняла кришку і приготувалась копирсатись в старих речах, але так і завмерла на місці! Тут не було одягу, взагалі нічого, крім сукні, до якої самі потягнулися руки. 

Я ще ніколи не бачила такої неймовірної роботи! Лляна тканина здавалася напівпрозорою, ліф та рукава прикрашала дрібна мережка, а поділ – плетене найтонше мереживо. Як сказали б сьогодні – річ від кутюр! 

Поки я милувалася такою красою, мене охопило непереборне бажання приміряти вбрання. Десь на задвірках розуму промайнула думка про те, що чужу весільну сукню краще не одягати. Забобони! Ніхто ж про це не дізнається і мене не побачить! 

Сукня дійсно була неймовірна і головне – наче шита саме на мене. Я пожалкувала, що в домі лише маленьке дзеркало, вмуроване в піч, і не вийде помилуватися власним відображенням! Навіть сфотографувати мене нікому! Але найбільше в мені зростала думка, що я не хочу віддавати знахідку якійсь чужій жінці! Адже баба Горпина сама сказала, що я тепер  на мене чекає щасливий шлюб. Треба лише знайти кандидата, який захоче повести мене під вінець. Не встигла я про це подумати, як спиною відчула чиюсь присутність.

– А ти і правда гарна! – цього разу голос належав вже не бабці, а чоловіку і я, здригнувшись, зрозуміла, що не сама в кімнаті. – Тобі дуже личить! Я так довго чекав, але тепер бачу, що не марно. Пішли зі мною!

– Куди? – я була настільки ошелешена, що не пропустила питання про те, хто цей незнайомець і як він потрапив у дім. 

– Вінчатись, – посміхнувся він. – Моя Оленка, тепер ти будеш завжди моя!