3.8

МАКС

Ще тільки шоста ранку, а я вже за кермо. Зустрічаю сонце на горизонті. Тільки їду в протилежну від нього сторону. До Алабая.

Перед очима зараз, як і цілу ніч, — вона.

Ця жінка своєю присутністю в моїй голові вже мозок мені проїла. Це не проблема. Це просто Оксана. Та, яка вирішила показати, що зможе мені протистояти.

Хріна. Бо я тебе таки завоюю. Навіть, якщо ти пручатимешся цілий рік. А тебе на рік не вистачить.

І квіти тут, впевнений, не той формат... Клеопатра ти моя...

Зате я знаю, хто мені допоможе: малі.

На заправку звертаю різко — вона по дорозі. Купую солодощі. А потім — до мільярдера...

У дворі ще тихо. Навіть пси ще сплять. Та чомусь впевнений, що не Оксана.

Охороні киваю, зиркаю на годинник: шоста п'ятнадцять. У селі люди картоплю в цей час копають, то вона вже має каву пити.

Заходжу в дім зі службового входу. Йду на кухню тихо — звідти дійсно лине аромат кави. І спотикаюся щойно заходжу у вітальню: малі таргани вже сидять за ранковим столом.

Снідають, бляха...

Вони колись сплять? Чи це тільки коли я є?

—Привіт? — вітаюся з ними, вдаючи радісного.

Ставлю пакунки на стіл і дивлюся, як вони на них косяться.

— Що їсте? Тости? З маслом і медом? Ммм... мабуть, смачно? А мама... де?

Та вони — ніби води в рот набрали. Лише ведуть мене очима і щуряться з підозрою.

—А мені можна? — сідаю біля них.

Якого біса вони мовчать — не розумію. Нова форма вітання?

Беру ніж і намащую на тост м'яке вершкове масло, поливаю зверху свіжим медом з горнятка. Воно капає, але я злизую пальці.

В якусь мить чую невагомі кроки і підіймаю погляд.

Оксана. У довгому шовковому кремового кольору халаті, що розлітається від руху за нею, і піжамі з майки та штанів. Усе, що не видно під ними, я бачу. І дуже чітко.

Чорт...

Я голосно переводжу подих.

Вона не дивиться на мій стан, просто кладе переді мною півлітрову чашку по вінця гарячої кави. І мовчки повертає назад.

Тобто мене тут немає..?

Ця жінка знає, що перед чоловіками в такому вигляді не можна вранці? Чи вона думає, що їхня "реакція" буде інакша? Якщо я чогось не розумію, то хай би мені хтось пояснив. Але бачити цю красу, і не мати її... навіть звучить абсурдно.

Кусаю хрумкий тост і надпиваю гарячий напій, обпікши собі рот. Зовсім не солодкий. Можливо, вона не мені її приготувала, а собі? Чи цукор в мільярдера закінчився?

Готовий підвестися з-за столу щоб піти і взяти на кухні рафінад. Та голос Олексійовича мене зупиняє:

—А ви з Маньою схожі... — він застібає запонки на рукавах своєї сорочки. — Як дві краплі води.

"У темній кімнаті?" — іронізую подумки.

—Навіть родимки на тому ж місці. Може, дійсно родичі?

В нього або дуже гарний настрій або...

В голові черговий землетрус — я поволі повертаю погляд до малої. Вона — з легкою усмішкою до мене.

Чорт. Скласти невеликий ребус не є проблемою. Зиркаю на Оксану, яка стоїть спиною до нас за кухонним острівцем. Її ідеально рівна спина має дуже особливий вид зараз.  І серце вмить знаходить пояснення. А якщо я правильно зрозумів...

—Оксано? — запитую.

Вона повільно розвертається і її очі кажуть більше за будь-які слова...