3.7

ОКСАНА

Цей день був жахливий. Навіть розмови з дітьми ніякої користі не дали. Вони продовжували з'являтися там, де їх не чекали. А Маня... Ця навіть жеребця у мільярдера випросила. Благо, що кінь виявився лише колекційним — статуеткою... Михась теж вразив: «Ми хотіли знайти Олю, тому вирішили по всіх кімнатах пройтися». Господи, ці діти кого хочеш до сказу доведуть. Це ще добре, що Андрій має м'який характер. І розуміє, що таке діти...

Вечір якось непомітно накотив. Погода тиха, вітру зовсім нема, дерева ніби завмерли на своїх місцях. Жодного шереху, лише цвіркуни. Звідкись потягнуло матіолою. Ми з дрібними та Олею сіли поговорити біля басейну. Просто на сходах. Але не говорити... а помовчати. Напевне.

Бо вже кілька хвилин кожна з нас думає про своє.

Що у Олі, що у мене в голові далеко не розмови про те, як тут живеться. Кожна з нас явно думає про свого героя... Принца! Хай йому грець. І мій принц далеко не святий. Спершу доводить до стану афекту, а потім втікає геть... З одного боку — логічно. Мабуть, знає, коли краще не випробовувати жіноче терпіння. Але жодної тобі надії, що цього разу він таки залишить мене в спокої...

Моє серце не витримає.

— Мамо? — шепоче донька, підтягнувши до себе ноги й обійнявши руками коліна. Як і я. Ми обоє дивимося на малих, які щойно чкурнули від нас і зараз ганяють, мов зайці, по широкому газону.

— Гм? — відгукуюся. А в голові чомусь застрягло питання: «Чорт, чому в нього такі красиві очі? А впертий... як неслухняний Кай із мультфільму "Снігова Королева". Чи це тільки мені так здається?»

— ...Кохання буває міцним? Ну, так, щоб один раз і на все життя? — питання дуже доречне. Навіть цвіркуни замовкли...

— Буває, — зітхаю. Знаю, куди вона хилить: її батько виявився ненадійним. А батько її батька взагалі... Ех!

— Мамо. А чоловіки здатні так само кохати, як жінки?

Чорт... Такі питання...

— Не знаю, Олю. Мабуть, здатні. Бабу Любу з дідом Василем пам'ятаєш?

— Умгу. Так сварилися, аж кури на сусідніх вулицях «підтакували»...

— А мирилися, ніби останній день живуть. І прожили цілий вік. І він їй квіти носив, — пояснюю, так і не підводячи до неї голови.

Так щемко на серці...

— Після кожної сварки, — уточнює Оля.

Чомусь уява малює як би Макс раптово приніс букет квітів і став переді мною на одне коліно...

Це смішно. Хто завгодно, тільки не він.

— Дорожив. Можливо, любив, — відказую.

У басейн мені потрібно. Холодна вода всю дурість і з голови, і з тіла змиває...

— А можливо, боявся, що нікому не буде потрібен... коли баба з хати вижене, — красномовно зітхає донька.

— Можливо, — видихаю й сама...

Підводжу погляд до неба. Дивлюся, як проявляються зірки. А одна з'явилася й одразу впала, залишивши за собою світлий слід.

— Микола тобі теж носить, — вона повертає до мене обличчя. Зиркаю на її цікавість і... геть бридко стає від згадки про того індивіда.

— Не дай бог комусь мати такого Миколу. Одразу з простягнутою рукою по світу підеш... — відводжу очі від її наївності.

— Мамо, я не вагітна. — раптом каже вона. І знову зітхає, мовби жалкує.

— Ти боїшся, що він тепер тебе заміж не візьме? — шепочу, всміхаючись в долоню. — Візьме. Бо в його очах щось більше, ніж просто цікавість. Можливо, ти йому потрібна як розумна дівчина, а можливо... дійсно закохався.

— А таке буває? Йому он скільки років, а мені?

— У цьому житті ще й не таке, Олю, буває... — я важко зітхаю, маючи на увазі геть не дідів чи сусідів, а себе з Максом. Якби могла, то розказала б, а так... навіщо зайвий раз собі нерви лоскотати.

Господи, чому ж так повітря бракує?..