3.6

МОЛЮСКИ

— Маня? А ходімо-но сестру знайдемо! — я взагалі планую розмову мами й того віслюка підслухати, але в разі, якщо нас застукають, буде відмазка, чого ми тут вешталися.

Маня ідею підхоплює з ходу! Я навіть не встиг нічого сказати, як вона пропонує:

— Ходімо спальні перевіримо.

Ходімо...

— Тільки цей, Мань! Давай руку і дуже тихо. Щоб мамі на очі не попастися, — підморгую їй.

Манька вникає швидко: ми йдемо в будинок, узявшись за руки. Але щойно підходимо до вітальні, звідти вилітає Макс. Презлющий. Ніби хто кип'ятку йому за пазуху налив.

Та я ледь встигаю Маньку за руку відтягнути, щоб бува собою не збив!

Ну й мудаааак...

Стоп. Це ж що у них там із мамою сталося, що він навіть нас щойно не побачив?..

Хоча... здається мені, що мама нас захистила, тому й не проканали його доповіді на нас із Манькою. Так йому! З нашою мамою навіть бабі Шурі язиками не тягатися, а цей, мабуть, хотів розумного увімкнути?

От... дикобраз!

Але жалію лише про одне: я так і не дізнаюся тепер, що цей телепень мамі говорив.

— Мишко? Ти чого завмер? — Маня смикає мене за майку, і я тільки зараз розумію, що дивлюся козлярі в спину.

— Нічого, Мань. Пішли.

Будучи у вітальні, зазираю в кухню: мама стоїть над раковиною і здригається.

Ото ж їй смішно, мабуть, із того бетмена...

Аж сам усміхаюся.

Але ми з Маньою тихенько пробираємося повз. І тільки-но виходимо на другий поверх, Маня смикає перші двері за ручку.

— Маня, ми ж домовлялися! — шиплю.

О-о! Вже запізно: на нас ізсередини дивляться дві пари очей. І вони в обіймах. Як у маминому кіно: руки Алабая — на плечах у Олі...

— А можна, я візьму конячку? Ну, будь лаааска!

Ну, Манька... Це фініш твоїй ролі на сьогодні.

Тепер мама нас точно відчитає, як батюшка в церкві на Водохреще...

МАКС

В автівку не сідаю — влітаю. Руки все роблять автоматично: ручник, гальмо, двигун... У голові — хаос, ніби вітер пилюки нагнав. Навіть дихати спокійно не можу. Обличчя пече — наче вогнем залите.

Додому долітаю за секунди. У квартиру підіймаюся не ліфтом — сходами. Десятий не так уже й високо, а для тіла — тренування.

Та вдома ціпенію ще на порозі: свічки вже від дверей палахкотять синім полум'ям, пелюстки троянд насипом по всій підлозі й ведуть не до кухні, а в спальню.

Чорт, це ж... Анжела, бляха!..

Входжу, тихо зачинивши за собою вхідні двері. Зате двері ванної навстіж відчинені, а плескіт води говорить мені, що мене тут чекають... купатися. І ці їдкі аромати її піни заполонили всю мою барлогу.

Щось мені здається: приїхав би я пізніше — застав би лише Анжелу. І ванну...

Тушу свічки носком черевика. І збираю їх. Роблю крок — і зупиняюся на порозі спальні, де вони палахкотять навіть на вікнах.

Зітхаю...

Зараз розумію, що не свічки мене дратують, а жінка, яка зайняла мою територію. Але напевне можу сказати: був би радий бачити тут не її, а іншу...

— Милий. Ти вже приїхав? — Анжела чіпляється однією рукою за моє плече, іншою притримуючи рушник на грудях. Заглядає в очі. А я стою мов статуя й дивлюся крізь неї. У вікно.

— Щось сталося, зайчику?

Як же мене бісить її «зайчик». Особливо зараз, після поцілунку з Оксаною.

— Нічого, на що варто звертати твою увагу, — ввічливо відповідаю їй.

Всередині чомусь стає тяжко, ніби щойно гирю хтось повісив. Хочеться розслабитися й випити пляшку хмільного. Або квасу.

Чогось міцнішого зовсім не хочеться, а на тумбі саме воно й стоїть — у відрі з льодом.

Анжела вмикає на своєму телефоні музику. Таку, під яку танцюють закохані.І мені від того хочеться втекти із власної квартири. Або лягти спати... Так, краще спати.

Я знімаю її красивий манікюр зі свого плеча. Обережно. Щоб не бризнула ядом. Але й на те байдуже.І прошу вимкнути звук. Мирно. Щоб як зрілі люди. Емоційно зрілі.

Але вона зупиняється навпроти з виразом жінки, яку щойно щиро принизили. І дивиться так кілька довгих секунд.

Аж видих стримати не можу: весь запас кисню вилітає з мене, мов лава з вулкану. І вдихаю слідом.

— Я дуже стомився. Було б добре, якби ти пішла. До себе, — не наголошую, просто як напрям.

— До себе?! — вона лупає на мене очима, ніби це я їй ледь квартиру не спалив щойно. — Мак! Ти десь стукнувся?

— Я не Мак, а Макс, Анжеліко. А стукнутися може автівка об автівку, а людина — лише вдаритися. Але тобі не зрозуміти. Твоя голівка надто гарна для простих розмов, — торкаю її мокре фарбоване волосся двома пальцями.

— Ег? — вона кривиться. І відпускає рушник. Ох...

І йде з кімнати... так, ніби це має подіяти на мою треновану роками психіку.

Проводжаю її очима... так, як хотів би, щоб це відбулося — востаннє.

Була б ця жінка схожа хоч трохи на ту, що зараз у моїй голові, я б не стояв із руками в кишенях. Але...

Здається, вона це розуміє. Бо повертається різко й сміливо. Ніби щойно втратила весь запас страху.

— Ти зрадив мені, так?! Вчора, поки мене тут не було!

О Боже!.. Я ж так хотів, щоб усе закінчилося тихо. Мирно. І без драм.

Бляха, та я зрадив собі! Не з нею — з тобою.

— Максе, якщо я зараз піду... Я не дам тобі спокійно існувати!.. Пупсику.

Вона міряє мене очима і йде. Тепер по-справжньому. От тільки у ванну. А за кілька секунд чую, як гримає вхідними дверима.

Зітхаю. Переводжу подих і... йду тушити залишки романтики.