3.5

МОЛЮСКИ

Я й не думав, що покататися на коні — погана ідея. На уявному коні.

Спершу був курник, який виявився зовсім не курником — там стояв диван і безліч екранів, схожих на маленькі телевізори. Та Маня не захотіла дивитися німе кіно, а один із них вимкнувся, щойно мала сперлася рукою на якісь кнопки.

Потім я зробив гойдалку з провода, який знайшов під одним із диванів. Але мої «улю-лю» Маньку не розвеселили. А потім вона сама захотіла на паркан...

Ми тільки вилізли, як приїхав Алабай. А за мить з'явилися ті самі мужики, яких мама супом годувала. І Оля...

З криками:

— Як ви туди залізли?!

Ніби ми збиралися падати замість сидіти...

А той Макс виявився зовсім дурбелем. Замість того щоб нічого не казати мамі, він нас обох привів їй на очі й назвав якимись «камікадзе».

А я вважав його своїм!..

Йолоп...

Слухати нотації довелося довго... Аж Маня ледь не заснула. Та й я теж.

Але щойно вона нас відпустила — сон як рукою зняло!

— Мань, тільки ти цей... слухайся мене, чуєш? — шиплю сестрі на вухо, поки та роззирається по сторонах. — До гойдалки можемо піти, але на коня більше не полізеш!

Та Манька молодець! Вона навіть до гойдалки йти не хоче. Одразу троянди нюхати.

Я теж. Краще біля неї, аніж потім на горіхи отримувати.

Але після кількох квіток мою увагу привертає дещо інше: мама з цим недоумком про щось розмовляє. На кухні.

І що головне — не він, а вона руками на нього махає. А той стоїть собі, ніби не його лептунами обдають.

От як потрібно вислуховувати дорослі поради — з гордо піднятою головою і спини не гнути!..

Ну й йолоп. Довести маму до такого...

Цікаво було б почути, звісно, за що цей хрін отримує. Але з Маньою непомітним бути нереально. Доводиться вдавати, що квітки нюхаєш...

До речі, а де це Оля? Може, вдати, що її шукаю?

ОКСАНА

Максим іде.

Залишивши мене стояти, мов ошпарену...

Губи печуть вогнем, обличчя горить від його щетини, мої руки досі в повітрі, ніби хтось їх зловив і тримає, а очі невпинно бігають за його спиною, так і не знайшовши, куди метнути блискавкою.

«Біс би тебе побрав, Максе!» — Здається, цього я не говорила. Це залишилося в моїй голові.

Опускаю руки. Пальці хаотично, раз по раз, стискаються й розтискаються в кулаки.

Була б я чоловіком — уже було б видно реакцію мого тіла на цього зухвальця! А так... Доводиться це полум'я гасити простою водою з-під крана...

Беру склянку й відкриваю кран. Вода швидко набирається по вінця, а я продовжую тримати склянку, наче не бачу цього. Руки раптово починають дрібно тремтіти, а я... чомусь не втримую ріки сліз.

Господи... Якби цей чоловік був хоча б мого віку, та ще й розлучений!.. А так...

П'ю. До дна. Великими ковтками.