3.4

ОКСАНА

Якщо в селі я хвилювалася лише за курей, то тут я хвилююся за їхнє життя. Бо за останнє вони не думають. Зовсім.

—Ми шукали курник! — Маня навпроти мене емоційно розводить руками. Поки я, майже фізично, відчуваю, як моє русяве волосся переймає колір відполірованого срібла. Михайло стоїть за її спиною зі вгнутою головою з червоним, мов стиглий помідор, обличчям. Хоч комусь соромно...

—Гаразд. Ви шукали курник. Тоді чому вас знімали з тримертової висоти!? — мої намагання тримати себе в руках тут не діють. Контролювати тон я ще можу, але не дихання. Його мені катастрофічно не вистачає...

—Я думаю, вони засвоїли урок.

—Максиме! — він тут єдиний персонаж, до якого я навіть тон не в силі підібрати! Теж мені захисник знедолених!

Але переводжу подих. Аби не лякати малих.

— Це не твої діти. — карбую. — І... ти можеш йти.

Макс чухає носа, торкається вуха і повертає на вихід.  Я ж... видихаю, беру дітей за руки й змушую сісти на диван, де проводжу ретельне ознайомлення з технікою безпеки в будинку мільярдера. І околицях. Але по очах малих бачу, що цього замало. Дуже замало. Крихта в бурхливому морі...

МАКС

Знімати їх довелося майже силою. Але якби це не бачив увесь тутешній народ, можна було б обійтися без драм, а так...

— Можеш йти... — повторюю її слова, як вирок. Умгу... добре.

Стаю під дверима і чекаю поки мала шпана вийде з вітальні.

А поки... підіймаю очі в небо, де синя вись і не думає вбиратися у хмари. Краса... Уява мимовіль вимальовує образ жаданої жінки, а тіло реагує, ніби вперше побачив.

Спираюсь плечима об стіну. І одразу спохвачуюсь, бо голосом Олексійовича моє ім'я звучить геть не ніжно.

Чорт, що вже сталося?

Йду. Він під будинком охорони, де та намагається відновити трансляцію з відеокамер. Ну, тепер ясно: кіно дивились. Зітхаю і роблю все, що необхідно, бо ці троє бовдурів тільки мишей здатні ловити.

—Все. Я вільний? — запитую, коли монітори вмикаються.

Залевський киває і відпускає мене. Нарешті. Я йду. Але не додому. У вітальню пана Андрія. Де Оксана роздає "на млинці" безкоштовно.

До дверей підходжу тихим кроком, та коли заглядаю, малих тарганів нема. Є лише вона. Стоїть біля дивана, обійнявши себе за плечі руками, і дивиться десь у вікно.

Здається, я її розумію.

Підходжу ближче й кладу свої руки поверх її. Я пам'ятаю, як у ту єдину ніч вона стояла так біля вікна, втупившись у нічну вулицю міста. І я точно так само її повернув до життя. Точніше, до того, чим ми займалися.

От тільки зараз вона лякається. Прибирає свої долоні з-під моїх і оживає. Але не для мене. Навпаки, робить крок від мене...

—Максе, я не готова згадувати минуле. — говорить тихо.

Чомусь сильно хочеться видихнути. Що й роблю. Але  бажання відчути її знову, змушує не відступати. І я роблю крок за нею. Аж поки вона не впирається руками в стільницю острівка. І я теж. Тепер її волосся лоскоче мій ніс, а аромат шампуні впивається в мозок.

—Тоді... поговоримо про майбутнє? — запитую у її золотисто-каштанові хвилі.

Вона смикається. Але не я — мої руки міцно тримають стільницю утримуючи і її.

—Максе, ти здурів? Відпусти, а то ще діти побачать! Вони ж сприймають все буквально, а не очима дорослих!

Точно. Тоді пояснюй, чого маму тримав за зад. Тобто за руки. Але й за те теж... собою.

Відпускаю.

Але, не відпускаю. Залишаюся стояти на місці, давши їй розвернутися очима до мене. Тепер вона сканує мої зіниці своїми настільки гостро, що поранення можна отримати.

—Я тебе шукав. Тоді, — натякаю на минуле.

—А я не просила. І зараз цього не потрібно робити. У мене троє дітей, Максе! — вона ледь шепоче, проте настільки емоційно, що й ляпаса не треба.

Зіщулююсь. Бо сам про це думав годину назад. Але зараз мені знову начхати на їхню кількість. Бо очі цієї жінки навіть зараз обіцяють не лише довгі лекції про життя й безпеку, а й палкі обійми щоночі... І бонусний суп, яким тут пахне.

Сплітаю поперед себе руки не забираючи погляду, намагаючись вникнути в суть.

— То була одна ніч, яка не несла абсолютно нічого! Просто... ніч! І все. А зараз ми зустрілися з тобою лише тому, що моя донька стала чомусь нареченою мільярдеру! І не потрібно романтизувати, бо це не доля! Це — простий збіг. Все! А тепер відпусти.

—Ні.

—Що "ні", Максе? — вона закипає прямо на очах... Але якщо я злякаюся цього зараз, то я ніколи не зможу більше завоювати її увагу. Прихильність. І любов.

—Я не відпущу... Без цілунка. — Є великий ризик, що мене пошлють. Але спробувати маю.

—Гаразд, тримай.

Вона цілує. От тільки в щоку. Ніби діти у першому класі — невинно, цнотливо і крадькома, щоб бува ніхто не застукав. Матір її...

Чомусь серджусь. І в наступний момент, коли Оксана повертається від мене аби йти... Хапаю її за лікоть і повертаю до себе. Впиваюся губами у її вуста настільки міцно... І це зовсім не пристрасть. Це — тавро. Що буде — моя.