3.3

МОЛЮСКИ

— Мішань, дивися… — шепоче мала, відчинивши шафку з книгами. — Ящик Пандори.

Дивлюся на цифри на маленькому екрані й розумію, що за це нам точно влетить.

— Е-е, Мань! Це не Пандора. Мені здається, його взагалі не потрібно торкатися. Це… — думаю, що б такого вигадати, щоб вона не лізла до тих цифр. — Бомба! Уповільненої дії. Точно. Як у кіно про Термінатора! Пам’ятаєш?

На щастя, Манька вірить. Навіть пропонує втекти, поки не вибухнула. Та я ж розумію інше: це сейф. Цікаво було б сюди прийти без малої…

Але ми йдемо.

На кухні мама годує якихось трьох чоловіків, а ті їй голосно дякують. Дивно… Що це за одні такі? Олі ніде не видко… Але з Манею краще на вулицю.

— Свобода, Мань. — Натякаю на вихід.

Ми з малою чкуряємо до басейну, а там продовжуємо пошук курника. Але Мані стає зовсім сумно, і я вирішую зробити тарзанку, щоб її розважити…

Я б нічого не придумував! От чесно! Але бачити Маніну сумну пику… точно не вихід.

Стоп! Курник! Можливо, це він?..

МАКС

Іду за Оксаною слідом. Вона втікає в дім через басейн, що мене й зупиняє. Там — малі. І Михайло вже навіть збирається стрибати в басейн, з криком:

— Мамо, дивися, як я вмію!

А в ту саму мить Маня скрикує біля куща троянд, хапаючись за носа обома руками. Ну, звісно… Троє дітей, двоє з яких ще потребують мами.

Оце ж ти влип, чувак!..

Десь на підсвідомому рівні навіть думка закрадається, що я переплутав любов із цікавістю…

Рука сама тягнеться до вуха. Це… нервове. Завжди хочеться когось убити, коли виходить не за планом. Якщо чесно, я й плану не мав.

Оксана вже з носовичком біля малої, а старший — у басейні. Далі, де зупинився, я не йду. Ризик бути мокрим дуже великий. Обійдуся без кави.

Повертаю до воріт, де Миколайович відполірував автівку однією лише ганчіркою.

— Лобове я витер, — говорить мені. Ніби я його ніколи не витираю. — А зад сам зробиш.

— Таке враження, що вона твоя, а не шефа, — підколюю його. Знаю, що він хоче таку саму.

Він кривиться, тисне кнопку пульта, і ворота відчиняються для виїзду з двору. Сідаю в авто. Їду за босом.

Дорогою до міста мені в месенджер приходить повідомлення від Анжели. Очі вихоплюють лише: «люблю… котику… романтичний вечір».

Угу… Все логічно: сама пішла — сама прийшла. Ще й вечерю «приготувала»… сама. З ресторану.

Та навіть моїм мізкам зараз не до неї. У них малюється колишня Оксана. Гнучка, хвилююча, відкрита… така, що достатньо одного спогаду про її тіло — і в голові вже зовсім не до розмов.

Навіть дорога перед очима перетворюється на розмите полотно…

Скидаю мару з очей. Намагаюся мислити раціонально. Та мозок відмовляє, бляха.

До офісу під’їжджаю вчасно — шеф уже чекає. І навіть не один. Його асистентка так і не змогла його вкласти в ліжко. Бо записує дату весілля, ніби їй щойно підозру про вбивство боса оголосили. Але зціплює зуби, підбирає губи й прощається з нами. Сухо і стисло.

Олексійович обходить авто.

— Максе? Як доїхав? — Його погляд падає на подряпане крило.

Доїхав…

— Майже цілий, — відчиняю перед ним дверцята зі свого боку.

У його руці дреньчить телефон тим самим противним звуком, який мені діє на нерви.

— Давай без подробиць, — говорить мені не менш нервово.

Давай…

— На заправці.

Захлопую дверцята й сідаю за кермо. Тепер план номер «Д» — доїхати додому, не назвавши нікого Оксаною.

— Завтра на літак? — запитую в нього, заводячи двигун.

— Так. О восьмій тридцять в аеропорт. Бориспіль, Максе, — наголошує.

— Умгу.

Пам’ятаю, як його із Жулян забирав, коли він угукнув на моє: «В Києві?»

Кілька хвилин ми їдемо в тиші. У моїй голові й досі Оксана, а в його — бізнес. Я шукаю пояснень своєму бажанню мати одну конкретну жінку, поки він холодно вирішує конкретну дату свого весілля з її донькою.

Господи… З її донькою!..

На мить навіть зміщую погляд убік. А коли повертаю… дрібні фейси маякують своїми білими зубами на високому паркані.

Ну звісно… Бо я вже подумав, що з цими двома життя буде не таким веселим, як з Анжелікою.