3.2

МОЛЮСКИ 

Гостювати у цього мільярдера Алабая буде одне задоволення! Ми з Маньою тільки-но вийшли з машини, як я запримітив ці розкішні горбисті поля, де можна ловити метеликів і качатися досхочу! А ще палити багаття — просто як у нас на городі! І головне — не потрібно чекати осені, щоб городину прибрати!

Маня, наче ніколи не бачила троянд, зависла над кущем замість того, щоб одягати жилет, який я вже надув. І мамине попередження про кусючих бджіл зовсім їй не допомогло — оса вшпилила її в ніс уже на третьому корчі. Ото дурбеля мала! Але вона у мене мужня — майже не ревла. Лише губи підібгала, як баба Катря, коли їй щось не до вподоби.

— Мань, будь обережна. У кожній квітці може бути бджола або інша кусюча комаха, — повчаю її.

Та де там! Після п'яти хвилин скупих сліз вона знову пішла шукати приключки на свою п'яту точку! Але зрештою взяла круг й стрибнула в басейн із розбігу так, що той ледь не розлився від її ваги!

Але ж не розлився...

Словом, ми з Манькою цілий ранок стрибали у воду з бортів басейну. Вдавали із себе різних кіношних героїв і...

Оля виходила до нас двічі, і двічі якогось дідька галасувала. Ну, а коли вийшла мама, то одразу стало зрозуміло — потрібно закруглятися.

— Мань, давай туди... — киваю їй у бік густого лісу. — Перевіримо дещо. Тільки ти цей... за мною! Не відставай!

— А там вовків нема?

— Мань, у таких лісах навіть дятли не водяться!

"Особливо у день, коли тутешніх гостей чути аж на той світ!" — Але цього не озвучую, а то до лиха довго доведеться пояснювати малій, де «той світ» знаходиться. З неї станеться питання сипати...

Але щойно ми вибігли на останню галявину, як якийсь громило перекрив собою хід у запримічену шпарину в зеленій стіні. 

— Не можна, — склавши руки поперед себе дивиться на нас із Манькою, як той олень.

—Не дуже то й хотілося, — бурчу йому у відповідь.

Здалеку мені здалося, що то стіна, але зблизька... Тепер знатиму, що хащі. Напевне, бляхи не вистачило паркан докласти. Ніби й багаті, а двір нормально загородити... А раптом хижак який забреде та ще кури поїсть!?

До речі, а кури тут є?

— Мань, а ну ходімо-но зі мною, дещо перевіримо! — не соромлюся цього йолопа, що став нам на шляху, різко повертаю назад й цілеспрямовано веду сестру в протилежний бік.

— А куди ми, Мишко?

— Зараз перевіримо, Мань, який із цього Алабая господар. За одно яйця позбираємо.

Вона слухається мене. Через раз, щоправда, але ж усе одно!..

Ми обійшли всю праву частину цього величезного двору, але хлівів... жодного не знайшли. Зате познайомилися із псами. Манька каже, що вміє їх розуміти! Ото дуринда, ніби я не розумію, що вона видумує свої вміння на ходу!

— Ось цього звати Гав, — каже мені, тягнучись до нього рукою через залізні прути огорожі. — А цього — Вульф. Ти не смійся, Мишко. Він мені сам це сказав.

Не сміюсь... Лише відходжу, щоб не пирхнути від реготу!

— А ось цього... е-е...

Озираюся, щоб подивитися, що вона робить.

— Що ти хочеш дістати, Мань? — запитую її. Бо ж тягнеться рукою так, ніби під дупою в того шоколад лежить.

— Хочу подивитися, чи це він, чи вона. Нас мама колись вчила, пам'ятаєш?

Пам'ятаю... На кошенятах кицьки баби Катрі, котра місце у нашому сіннику знайшла.

Манька таки дістає хвоста того теляти й рвучко смикає до себе.

— Рррр.

— Мань, це було попередження. Краще дай я. У мене рука довша.

Мала, звичайно ж, не дає, а за мить ми чітко побачили два ряди зубів у цієї псини просто перед обличчям. І це ще Маньці пощастило, що вона вчасно руку забрала. Але не пощастило нам, бо Оля вийшла надто невчасно.

Загалом, нас завернули в дім. Мама якраз супу зварила і своїх фірмових млинців із сиром — тут його стільки!.. І який хочеш! Навіть по телевізору в рекламах стільки не побачиш! Але й жоден не смачний, а один аж засмердівся...

Нас змусили їсти той дідьків суп. Та Маньчина вчасна хитрість зіграла нам на руку: вона сказала, що хоче в туалет, і пішла в будинок на другий поверх. Ну, я як старший брат вирішив придивитися за нею, щоб чого не втнула.

— Тут стільки дверей, — шепоче вражено мала. — Цікаво, а що за цими?

— Мань, краще не потрібно, а то раптом за одними з них Алабай сидить? А якщо ще й не в дусі, то... — мотаю головою. — Не хотів би я попастися.

Але Манька вміє переконати. Особливо коли скаже чарівні слова, склавши руки поперед себе, наче в молитві перед іконою. 

— Ну, будь лаааска, Мишко! Ми ж тільки подивимось!

— Ех, Маня-Маня...

Відчиняємо одні з них...

Нууу... Тут гарна величезна ванна. З кранами. А як їх відкривати — одному Богу відомо. Та варто нам було зайти, як світло вмить спалахнуло. Довелося швидко драпати...

Ми вирішили пройтися і просто позаглядати, що за кожними дверима. І жодних тобі іграшок. Тут що, дітей ніколи не було? Зате спалень, аж цілих п'ять!

— Ні, Мань. Давай назад. Так можна й згубитися у цих хоромах. Нас тоді навіть мама наша не знайде.

Ми повертаємося. І в останні двері на поверсі Маня таки вмовляє мене зазирнути.

Насправді й самому цікаво, що там. Бо тільки в цих дверях замкова щілина є, на відміну від решти пройдених.

І тут...

— Вау! Мишко, глянь! — Маня вбігає поперед мене. І хапає на столі коня.

Ну все... Склад цяцьок для Мані знайшли...