3.1

ОКСАНА

Господи! Десята ранку без п'яти хвилин... а він вкотре за ці дві години дороги сюди мене проігнорував: віддав Мишкові кермо й довірив йому правління, влаштувавши автодром просто на заправці... Добре, що хоч узяв його на руки, а не посадив замість себе.

Насправді, я мала б зараз злитися. Дивитися на нього й бачити безвідповідального чоловіка, який заради дитячої усмішки готовий забути про всі правила світу. А бачу того самого Макса. Чоловіка, який колись змусив моє серце битися так, ніби воно хотіло кудись утекти разом зі мною. Того, чиї руки я пам’ятаю краще, ніж мала б.

І чий погляд досі вміє одним рухом розворушити все те, що я роками старанно утрамбовувала глибоко в підсвідомість, називаючи випадковим минулим.

Я стою в дверях і лише кліпаю, а вони навіть не одразу мене помічають. Але коли помічають... обличчя в обох вмить змінилися й перейняли мій вираз. Навіть Маня втислася в сидіння, округливши свої оченята.

Мабуть, у мене на лобі було написано щось на кшталт: «Зараз "всиплю" як має бути». Хоча мені здається, що мене якраз таки провокують на подібні дії.

Іду до автівки. Відчиняю дверцята й сідаю, ніби нічого не сталося.

На мене всі троє дивляться в очікуванні, та я вирішую усміхнутися:

— Усе ж добре? Бо якщо комусь необхідно промити вуха...

— Ні, — всі одностайно подають голос.

— Зовсім нікому? — красномовно роздивляюся всіх,  але зупиняю погляд на єдиному дорослому так, ніби серце зараз не робить дурниць. А чоловік, який щойно тримав на руках мого сина, не виглядав у моїх очах особливо привабливим.

— Потім. — Звучить з його вуст. І, чорт, багатообіцяюче.

Сподіваюся, мої брови стоять на місці. Бо тепер точно доведеться фільтрувати мову.

МАКС

Схоже, мені влетить. Та я не проти.

Відпускаю малого з рук, і той карабкається на заднє сидіння. Я ж, кинувши погляд на Оксану, вирулюю із заправки.

За кілька хвилин паркуюся біля торгового центру. Крамниці тільки відчиняються, але купити малим жилети, надувні круги, кілька м’ячів і матрац заважає хіба що погляд Оксани — пече в спину навіть крізь сорочку. Дрібнота ж тупцює за мною слідом і лише ввічливо вказує пальцями, що саме їм потрібно.

За якихось десять хвилин купуємо ще й Мані купальник, а Михайлу — плавки.

До виходу з приміщення радісного галасу уникнути не вдалося — всі погляди були наші. Але й малі влаштували гонитву одне за одним просто посеред холу торгового центру й мало не попадали у фонтан, коли вирішили показати мені, хто що вміє.

Та навіть попри зауваження охорони це до дідька приємно. Хоча, признаюся, дітей довелося зупиняти майже силою.

В авто до будинку мільярдера вони сидять тихо. Приїхали ми вчасно, кілька хвилин запізнення не рахуються.

Сонце якраз над верхівками дерев, роздає своє тепло алабаям, а ті, висолопивши язики, дивляться на нас зі своїх вольєрів. Біс одразу зрозумів, що йому не командувати — оцінив прибулих і поплентав у свою хату. Охорона вчасно їх закрила, і тепер Оксані не доведеться хвилюватися за дрібних.

А вона не просто хвилюється. Її руки дрібно тремтять, і я це бачу.

Користуюся моментом, щойно за малими встала курява, а погляд їхньої матері зупинився на мені, ніби виклик.

Роззираюся по сторонах заради неї, бо мені геть байдуже, якщо нас побачать. Хай це будуть навіть малі таргани.

Роблю крок, який змушує її відступити. Але не від мене — всього лише до дерева.

І ось вона в моїх руках.

— Максе! — звучить за плечима надто невчасно. Хай йому...

Вимушено відступаю.

— Тобі Олексійович просив передати: о дванадцятій бути біля офісу.

Зітхаю. Біля офісу. Умгу.

Поглядом ловлю Оксану, яка втікає до будинку просто через газон.

— Прибив би, — відповідаю цьому бовдуру крізь зуби.

— Що?! — вдає, що не розчув.

— Кажу: буду. Зараз можна на каву? — стріляю поглядом у будинок.

— Можеш показати будинок гостям. — Він підбирає з багажника сумку і йде в бік службового входу. — І випити кави. Не більше. — Натякає мені про камери, стріляючи поглядом угору.

А я ж розмріявся. Бляха...