2.6

МАКС

Дорога до столиці промайнула швидко і в роздумах. Малі таргани заснули майже одразу, щойно ми виїхали з мийки, а прокинулися, коли вже в'їжджали в місто. З Оксаною ми більше не розмовляли, лише перекидалися поглядами. Глибокодумними поглядами. Далі вона кілька разів поспіль відволікалася на свій телефон, я — на свій. Але не без думок про спільний вікенд. У всякому разі, викрасти її з дому мільярдера, думаю, проблем не складе...

На окружній звертаю на автозаправку, щоб залити бак. Бачу, як Оксана прошмигнула повз мене, отже, авто у ненадійних руках. Чекаю кілька хвилин, доки бак наповниться, і виходжу з думкою, що з малими варто б поговорити.

Кидаю погляд на авто й встигаю помітити, як Михась втікає з водійського сидіння на заднє. Здогадуюся: хлопцю не вистачає гострих відчуттів. А можливо, й батька. Та раптом автівка рушає. Повільно, але чітко — на паркан. І до нього якихось п'ять метрів.

Чорт!

МОЛЮСКИ 

— Міш! Віслюк! — кричить Маня на весь салон.

От біс би його побрав! Але я прудкий, як косуля! Встигаю шуганути назад ще до того, як Макс мене помітив.

— Міш, а куди ми їдемо? — запитує Манька, щойно я плюхнувся на своє місце.

Підіймаю погляд і...

— Мань, це не я. Це автівка сама! Ти ж бачиш! — запевняю її, а у самого волосся дибки стає, бо це... якась магія, хай йому!

— Дивись, Міш! Там паркан! — вигукує Манька.

Але в наступну мить водійські двері відкриває сам віслюк і заскакує за кермо.

Оце так трюк!..

Він зупиняє авто сам, але ми вже й так у паркан врізаємося...

Зітхаємо з Манею одночасно. Але це й мені уроком буде — більше ніколи не поведусь на Маньчине «а що там»...

— Потомилися тихо сидіти? — запитує нас, ніби особисто зібрався розважати.

Мовчимо. Бо сказати на таке нам нічого. Навіть Манька он притихла, ніби це вона щойно вчудила, а не я...

Він вирівнює тачку вздовж бордюру і паркується, а вже потім повертає до нас голову й дивиться, ніби щойно нічого не відбувалося:

— Ну що, дослідники? Готові до крамниць?

— Умгу, — видихаємо одночасно з Манькою. Це ж мамі стопудово розкаже!

— Зараз ваша мама вийде, і ми поїдемо.

— Добре, — відповідаємо йому по черзі.

Хоча у мізках вимальовується зовсім інша картина: як мама нас відчитує за все хороше... і обіцяє дрина замість жилета.

— Тільки не довго, гаразд? Швидко скупимо все необхідне — і до мільярдера.

— Гаразд... — зітхаю сумно.

Коса погляд на Маню, яка теж погоджується сумовито і зітханнями, як бабця стара. Це дівчисько в усьому копіює мене...

Макс дивиться на нас. А ми одне на одного, аби тільки не потрапити в його скануючі очі...

— За кермо хочеш? — чую від громили.

Не зрозумів: він це зараз навмисне серйозно запитує? Чи... навмисне провокує?

— А ти мамі не розкажеш? — страхуюся. Бо якщо розповість... мене до вісімнадцяти років з дому нікуди не відпустить. Ще й уроки перевірятиме щодня...

— Ум-у, — крутить головою.

— А про фару ти розповів мамі?

Ну, Манька! Язика свого не втримає й на хвильку!..

— Про фару? — він дивується, ніби по гроші не він повертався, а сам Алабай! От... клоун! — Я нічого вашій мамі не розповідав. І буде добре, якщо й ви не будете, — він міряє нас поглядом.

Отакої!.. Можна було б повірити, якби не її настрій того вечора, коли вони з мільярдером поїхали від нас із побитою фарою. А так...

Але ж не втрачати через це нагоди порулювати!?

— Гаразд, — відчиняю двері зсередини. — Давай порулюю, поки мама прибирається...

Максим дає. Щоправда, бере мене на руки, але кермо в моїх руках. І, як того самого дня, коли приїжджав до нас по Олю, контролює, але керую я.

Все-таки... він нормальний мужик. Не Микола! Це ми з Манькою щось трохи... наплутали, не дослухали, накрутили... Словом, пора зав'язувати зі своїми підозрами й просто насолоджуватись життям.

Беру ініціативу у власні руки: запитую, чи він мені довіряє, і Макс каже «так». А далі ми навіть не змовляємося — він відповідає на дзвінок якійсь своїй дамі, а я... керую.

І лише коли наша мама з'являється в полі зору зі смаколиками в руках, Макс гальмує.

Все. Приїхали. Пора налаштовувати вуха на серйозні розмови...