2.5

ОКСАНА

— Ти вирішив відкрити філію фастфуду в авто свого боса? — запитую, щойно порівнялася з ним.

— Ні. Просто зголоднів. Як і всі ми. — Він мружиться, але погляду з мене не прибирає.

— Якщо наступна мийка за двадцять хвилин ходу, то...

— Наступної мийки не буде, — він знову обриває мене на півслові. — Хіба що в місті. Але там черги. Вони їстимуть акуратно. Правда?

Він коситься на дітей так, ніби на них висить друкована гарантія ідеальної чистоти на невизначений термін поїздки. А ті виразно дивляться на мене, ніби чекають затвердження у вигляді штампа. Чи печатки, у вигляді поцілунку в чоло.

І Маня, і Михась однаково зводять брови, і я розумію, що вони готові слухати. Точніше, чути те, що їх не стосується.

Я знову зітхаю.

Мені здається, він узагалі не думає про наслідки своєї щедрості. А якщо коротко: мене щойно усунули з посади матері. Він навіть не спромігся запитати: «Що буде, якщо?» або «Чи можна?».

Хай йому!

Чоловік, якого я ще менше тижня тому й не сподівалася побачити біля воріт власного дому, зараз годує моїх дітей фастфудом. І дивиться виключно на мене, за винятком двох нечепур, які розвісили вуха й вирячили очі на нас обох.

І мене це хвилює.

Бо якщо він просто вирішив показати свою щедрість — це одне. Але якщо він думає, що здатен приручити цих двох... він дуже помиляється.

Очима дозволяю дрібноті сідати.

І Маня, і Міша мовчки залазять у салон і тихо сідають. Для мене теж відчиняють двері, а потім тихо зачиняють, як і за дітьми щойно, попередньо вручивши мені в руки коробку з піцою і каву.

Макс сідає за кермо, нагородивши мене поглядом, від якого руки чомусь починають дрібно тремтіти.

— Даси шматок піци? — запитує мене.

— Можливо... — відповідаю йому.

Наші погляди знову перетинаються, як у перший день зустрічі: його — оцінювальний, мій — вивчаючий. Бо щойно він показав себе зі ще однієї сторони, зовсім іншого ніж вранці у моєму дворі...

Відкриваю коробку.

Уявляю, як це виглядає зараз очима дітей, але... чомусь стає важко відмовити йому — відриваю і подаю шматок.

Ми їмо піцу руками. В автомобілі, чорт...

Не в барі й не в ресторані. Просто сидимо поруч, ділимо одну коробку на двох і час від часу зустрічаємося поглядами.

А я раптом згадую ту саму ніч.

І те саме відчуття, коли я ще не встигла придумати жодної причини, чому мені не можна його хотіти.

А потім і мить, коли поруч із ним усе здавалося якимось новим, неправильним і водночас до біса правильним... від чого я втекла ще до того, як він прокинувся.

Тепер між нами коробка піци, двоє дітей і розмови про майбутній відпочинок у домі мільярдера.

Здавалося б, романтики — нуль.

От тільки я почуваюся так, ніби ми залишилися вдвох.
 

МОЛЮСКИ

Ну нарешті ми їдемо...

Здається, піца трохи задобрила нашу маму. Але ненадовго.

— Максе, якщо наступного разу ти захочеш пригостити мене чи моїх дітей хоч чимось, окрім льодяника, запитай спершу, чи можна. Гаразд? — запитує мама дивним тоном у цього бовдура, який вирішив чомусь зробити із себе героя і погодувати нас сосискою в булці, яку ми з Манькою досі тримаємо в руках.

Він дивиться вдумливо. Недовго. Але так, ніби шукає в нашій мамі дірку.

Майже як Микита Сергійович, коли її до школи викликав.

Але ж він не може теж у неї закохатися!?

— Я не можу нічого обіцяти.

Оце ж і придууурок...

Оце ж нам тепер влетить по саме нехочу.

Тут головне, щоб Манька нічого не ляпнула. Вона он дивиться на свою сосиску, вивчаючи її з усіх боків. Наче там зараз написано, хто буде винен.

Цей віслюк стріляє в нас поглядом, поки я в умі складаю два і два: він поїде потім зі своїм Алабаєм, а нам із Манькою слухати нотації кілька годин поспіль через його смаколики з кетчупом.

Переводжу погляд на маму.

Вона зараз так дивиться на нього... Якби могла, точно полум'ям обдала б.

Отже, поспішати їсти не варто. Краще, щоб вона сама дала дозвіл на це.

А той лобстер ще й усміхається!

Оце ж ти й нарвався, чоловіче добрий...

Хоча... Для себе роблю висновки: за ним варто прослідкувати.

Бо навіть Микола у мами питав дозволу купити бублики, а цей одразу купує піцу.

Підозрілий бовдур.