2.4

МАКС

У салоні — брудно. Вперше за вік цієї машини. А вік її понад рік...

Зітхаю. Стежу за дорогою економно вдихаючи. Бо  вдихати те, що інші називають добривом. До того ж "природним"...

Вже втретє відчиняю вікна, хоч сонце шмалить на всю силу — живим організмам необхідний кисень... хай їм добре буде.

—Може... на заправку? — запитує Оксана, коли проїжджаємо одну з них.

Киваю. Кидаю погляди на двох малих заноз: сидять тихо, ніби бабка пошептала...

—Заїдемо, — відповідаю їй за мить. — На мийку. Заодно відполіруємо дрібні фейси, — натякаю на тих, котрі сидять на задньому сидінні з соломою в волоссі і чорнильними обличчями невідомо від чого...

Де вони тільки встигли так вимазатися?

За десять хвилин ми на мийці. Миємо салон і два обличчя. Вухо вловлює Оксанині трактати, але впевнений, що їх чую лише я — Маня нетерпляче вертить головою на всі сторони, а в Михайла міміка щойно змінилась з винної на ідейну. Дивно, та я починаю розпізнавати їхні емоції...

Але ловлю думку на тому, що мені їх шкода. Все-таки, вони нічого поганого не зробили, а те, що забруднилися, не означає, що їх варто лаяти і ставити їм ультиматуми.

Кладу шланг на місце, витираю лобове й відганяю авто на парковку. Сам іду в маркет. Беру два хот-доги, картоплю фрі та соки. Але зупиняюся на півдорозі до виходу. Повертаюсь назад і беру ще піцу та дві кави. Для нас із Оксаною.

На вулиці мене зустрічають дві пари голодних очей. Чи... шокованих?

На мить завмираю і роззираюся — Оксани ніде нема. В туалеті? Можливо.

—Ходімо, — кидаю по-змовницьки, наскільки взагалі вмію. Вони мирно йдуть слідом.

Зупиняюся біля авто. Ставлю піцу з кавою на капот, малим даю хот-доги. Маня кумедна — дивиться на сосиску великими круглими очима навіть не кліпнувши. А Михась навпаки: примружено й довго, ніби оцінює жест доброти.

—Смачного, — всміхаюся їхній невизначеності.

—Його що, їдять!? — Мала ще більше дивується, поки  її брат з підозрою в очах дивиться на мене.

Чорт, я що не те щось зробив?

ОКСАНА

Виходжу з кабінки туалету. Крім мене тут нікого, тож я спираюся на рукомийник обома руками й... важко видихаю, дивлячись у дзеркало.

В голові цілий список: малих відчитала; настанови роздала; Максимом налякала; себе заспокоїла. З останнім не точно, але... сяк-так. Якби не бруд в салоні дорогої автівки, я б мовчала, а так... ще невідомо як зреагував Алабай Олексійович, коли б ми приїхали до його дому, як стадо баранів, а так ніби хоч трохи на людей схожі...

Вдихаю, видихаю. І вдихаю знову. Але йду на вулицю, де залишила двох любознавців. Варто було б взяти по льодянику, щоб мали чим роти затулити. Та щойно я виходжу з цього приміщення, як мої очі бачать картину: Максим біля автівки, на капоті якої коробка і два паперових стакана, а по обидві сторони від нього мої діти... з їжею в руках.

Він це серйозно!?