2.2

МОЛЮСКИ

Дивлюся на сестру, яка зависла поглядом у вікні, а сама цямкає, як порося баби Шури.

Заглядаю у шибку і я… І прозріваю: Макс? Із мамою розмовляє зараз?!

— Так, Мань. Ану збирайся хутенько. Зараз підемо з'ясуємо, що він тут робить.

Допомагаю Маньці злізти зі стільця. Даю в руки дві скибки солодкої дині, щоб рот був хоч чимось зайнятий. Зараз же почне про все на світі розпатякувати!

І йдемо до цього… громили.

Думки одні: невже приїхав по гроші на фару?

— Треба смаколиків попросити, — говорить мала.

— Маня. Мовчи краще. Я все сам.

Витираю наспіх їй обличчя своєю майкою, й обходжу маму. Вона все ще стоїть посеред двору з дивним виразом обличчя й поглядом на нас: ніби й не зла, але в думках.

Головне, що не завертає.

Крізь сітку курника спостерігаю, як цей відчайдуха ллє воду в корито птахам.

Боже, він навіть не обійшов кучу! Так і став своїм новим черевиком у "добро" індиче…

І як його тільки Піон не клюнув? Маньку він не любить, мене ще терпить, а цього он — навіть впустив. Знати б ще, яким чином він пройшов їхню перевірку...

Поки мізкую, з чого розмову почати, Манька вже почала:

— Привіт, Макс! — вітається з ним набитим динею ротом.

Ну, Манька…

А він — точно шокований! Але вітається з нами обома, віслюк довговухий.

— А ти приїхав за нами? — я не встигаю й рот відкрити, як мала продовжує допит.

Зітхаю важко. Бо Манька обіцянок ніколи не тримає…

— Умгу. Збирайтеся, — каже нам цей велетень, стоячи напівзігнутим в індичій загорожі.

Я тільки й можу, що закотити очі під лоба… Бо ж бреше, як дихає!

А дихає часто…

— А куди ти нас повезеш?

— Маня, прожуй спершу! — вставляю свої «п’ять копійок».

— До Алабая, — говорить цей… чудо-чоловік.

Ага, так я й повірив!.. До його весілля ще кілька тижнів часу!

— На весілля? — ну Манька й допитлива…

— Майже вгадала — на підготовку до весілля. Тож давайте хутко обличчя вмивайте й пакуйте чемодани.

— А в Алабая крамниці є?

Сестра його точно своїми питаннями доконає.

Він зітхає. По-справжньому, ніби стомився, а ще ж тільки ранок!

Та він навіть косу в руках не тримав, щоб так зітхати!..

— Ні, крамниць у нього немає. Зате є басейн і багато смаколиків, тож… гайда одягатися.

— Басееейн?! — мала від враження зводить брови так високо, як ніколи досі!

А цей віслюк і досі стоїть у загорожі. І тільки-но зараз опускає очі на свої ідеальні черевики. І, схоже, починає нервувати.

Ну все… Пора заспокоювати.

— Е… Ви тільки не хвилюйтеся! Зараз я мамі скажу, і вона витре вам черевики своєю ганчіркою. Це не займе багато часу…

Але він уже психує, бо видихає так багато й голосно… як кінь Степана Гончарука!

— Не потрібно мамі нічого казати. Просто дайте вийти. І вимийте ваші обличчя перед тим, як сідати в машину.

І тут до мене доходить: Манька ж йому шлях собою загородила!

Ну, Манька…

Забираю з рук сестри шкірку від дині, швиряю індикам у загорожу й відтягую її за плечі. Макс спершу чомусь смикається, але виходить нарешті.
Я ж притримую малу за руку, та щойно він сховався за куток хліва, ми разом із дрібною чкуряємо в дім іншою стороною.

Збирати речі.

До Алабая.

Якщо не збрехав…

ОКСАНА

Я, як відчувала…

Ще з вечора нерв не відпускав, а тахікардія тисла серце. І щойно у шибці Маніне обличчя вже мелькнуло — зараз буде атака за цукерками.

Ну що ж… Тримайся, Максе. Ти сам напросився…

Мишко з Марією проходять повз мене так, ніби я маю їх обох за шкірку повернути в будинок, та я цього не роблю.

Мабуть, уперше.

І, відверто кажучи, не знаю чому: чи тому, що хочу, аби він виконав свою погрозу, чи тому… що не проти, щоб мої діти його спровадили. Як вони це вміють робити.

Микола вже не приходить. Може, й цей після них просто втече... Краще зараз ніж потім.

Бо лише від його парфумів серце калатає, ніби має пробити грудну клітку, а мозок відмовляється думати адекватно… посилаючи імпульси не в руки, а в ноги, які вже відмовляються мене тримати.

Господи… я ж не просила у тебе чоловіка. Чому ти мені їх посилаєш?!

Та ще й його.

Звісно, на тлі Миколи він ідеальний і все таке, але…

Ні. Він не може хотіти мене лише тому, що колись у минулому ми провели ніч у його номері. Вдвох. До самого світанку…

У мене троє дітей! І вік не дівчинки студентки.

Опускаю погляд на власні долоні — шкіра, як у патраної курки: суха, потріскана, крему ціле літо не знала… Без манікюру і прикрас.

Як така може сподобатися чоловіку в крузері?

Хіба що у нього проблеми в сім’ї й він шукає собі постійне місце проживання з екстравагантними умовами…

Або проблеми з головою.

Що ймовірніше за все решту…

Чорт, це… якийсь початок незрозуміло чого.

Іду до будинку й сідаю просто на східці. Дивлюся перед собою, не бачачи світу.

Лише думки, у яких картина приблизно як у мультику: туман, а в ньому їжак шукає вихід…

Та слідом накриває спогад: його цілунки, моя віддача, і… млість спазмує низ живота, розповзаючись ногами аж до колін.

Все…

Бажання накрило з головою.

Але мої хтиві мрії переривають вигуки дітей:

— Мамо, ура! Ми їдемо до Алабая на весілля!

Куди?!?