2.1

МАКСИМ

Дорогою до столиці я думав про неї, як про єдину. Ніби у світі більше жінок нема.

Олексійович про щось розмовляє з Ольгою, але їхня розмова — лише фон для моїх нервових думок.

І навіть коли він попросив мене вийти… я вийшов. Просто зупинив автівку посеред траси на узбіччі й пішов у поле соняхів. Де відтирав із підошви лайно, як міг. І крутив у голові її образ.

Легка, красива, жива…

Із поглядом, у якому чомусь хочеться затриматися…

І вустами, які хочеться відчувати на своїх щоранку. І щовечора.

Згадую, з яким острахом вона косилася на дітей, ніби боялася, щоб я не сказав чогось зайвого.

Не скажу — це сміливо можу обіцяти навіть собі.

Але й наша зустріч останньою не буде, Оксано…

— Максе!

Озираюся — Олексійович махає рукою, запрошуючи за кермо.

— Умгу, — киваю йому й повертаюся до авто, по ходу чухаючи підошву об сухе бадилля будяків.

В машину сідаю вже трохи при розумі. Сподіваюся, ароматизатор перебиває той запах, який чую я від свого черевика…

Подальший шлях до Києва промайнув сірою стрічкою перед очима, а вечір удома я провів із пляшкою хмільного.

І вперше без Анжели, хоча її речі чомусь досі розкидані по дивані.

Наступні кілька днів я майже не вилазив із-за керма — возив шефа, ігноруючи дзвінки Анжеліки.

А в неділю ввечері він особисто віддав мені наказ привезти Оліну родину в його маєток.

Моя відповідь, як завжди, стримана:

— Умгу. — Коротко для нього.

І собі подумки: «Залюбки»…
 

Сьома година ранку, а я вже біля її хвіртки.

Іду у двір, де Оксана стоїть завмерла, напевне, від неочікуваності побачити мене знову. У її руці відро з водою. А сама вона розгублено кидає погляди то на мене, то на вікна літньої кухні.

В очах явний переляк.

— Я тебе не запрошувала, — говорить до мене тихо, зі збитим подихом.

— Умгу.

Забираю з її рук відро, по вінця наповнене водою.

— Кажи, куди нести.

— Не потрібно, я…

— Оксано, я не Микола, — обриваю її на півслові, дивлячись у її прекрасні сірі очі. — Ромашок не маю. Але місця в крузері достатньо, щоб забрати тебе з дітьми подалі від цього лайна.

Вона ще більше ціпеніє. Губи то відкриваються, то закриваються, але слова відсутні.

Чорт, для мене одне задоволення бачити, як ця жінка губиться під моїм поглядом. І в її очах не просто шок, це щось більше за просте хвилювання. І це хвилювання — як бальзам на душу. Бо означає, що не забула. Мабуть.

— Ти серйозно? — видихає нарешті.

— Хочеш перевірити?

Вона мовчить. Лише її очі невідривно стежать за моїми.

— Показуй, куди нести воду, — нагадую.

Кілька секунд тиші і її мовби перемикає.

— Гаразд. Там курник, — стріляє поглядом, сплітаючи поперед себе руки.

Іду. Те, що там може бути… «брудно» — згадую в останній момент. Та відступати вже пізно. У всякому разі, вдома відчищу. Ножем, — як радив малий.

Курник зустрічає мене ґелґотінням. Індик ревнивий, як і я: розчепірює крила й показує, що він тут господар. В іншій, відгородженій частині півень солідарний із ним — вигукує погрози. А гарем їм допомагає…

Ні, шановні. Головний тут я.

Відкриваю хвіртку із сітки, проходжу всередину. Наливаю воду в їхню балію й повертаю на вихід.

Але щойно підводжу погляд, як на мене дивляться дві пари малих оченят на брудних обличчях.

Дітлахи стоять у хвіртці до курника, перегородивши мені шлях, і смачно їдять соковиті скибки дині, сік з яких навіть на їхніх майках. І це о сьомій ранку…

Цікаво, а спати вони лягають о дванадцятій ночі чи, як належить усім дітям, о дев'ятій?..

— Привіт, Макс! — вітається зі мною Маня.

— Привіт.

Схоже, з вашою мамою я хрін поговорю сьогодні…