1.6

ОКСАНА 

Оля хвилюється. Дивиться на себе у дзеркало й відверто тремтить. Як я перед зустріччю з її батьком.

Вона закохана у старшого за себе чоловіка, та він не схожий на бездушного, яким був мій чоловік. Однак я хвилююся, щоб вона не повторила моєї долі — майже чотирнадцять років життя з чоловіком, у якого була ще одна сім'я в іншому місті.  А коли дізналася про це, вирішила спалити всі мости. Я поїхала туди на другий день його відрядження, адресу мала завдяки «добрим людям». І все побачила на власні очі: їхню дитину, його щасливу дружину... як і його самого.

Олі на той час мало бути чотирнадцять, Мишкові — не повних чотири... Наступного дня я подала на розлучення, а через місяць нас розлучили. В той самий вечір я вирішила «відсвяткувати» в барі, де до мене підсів Максим.

Далі... була незабутня ніч. І сорому я тоді не відчувала...

—Мамо? — Оля дивиться на мене в дзеркало.

Я знаю, що вона чекає від мене якоїсь підтримки. Я б теж не проти її отримати... та мама серед нас я.

Запевняю її, що все буде добре. Донька важко видихає й кладе голову мені на плече. Гладжу її неслухняне волосся. Думаю, що вона пам'ятає ставлення свого батька до нас, тому й тривожиться.

Господи... знала б вона, що в мені зараз коїться: ніби хтось усі нутрощі в кулак стиснув...

—Це він приїхав по тебе, а не ти по нього, Олю. Отже... все має бути добре.

Більше жодних слів в голові не знаходжу. Лише нагадую їй, що вона завжди може повернутися додому, у будь-яку мить.

Ми на секунду сідаємо на край її ліжка. А потім вона бере свою дорожню сумку й першою виходить із кімнати.

Накидаю на плечі її домашню сорочку й ступаю слідом...

У дворі, як і на вулиці, — нікого. Здогадатися, що Мишко взяв крузер облогою, неважко: йому подобаються автівки.

Оля вирішує йти їм назустріч, а я залишаюся у дворі, намагаючись зібрати емоції в кулак.

Тулюся спиною до стовбура старої груші з поглядом у небо. Перед очима той самий день. Люди. Засідання суду, без нього... А потім... якась одна незначна зустріч, у якій загубилася всього на ніч... а сьогодні той самий хлопець біля моїх воріт... З поглядом, ніби я йому обіцяла щось значно більше, ніж просто... .

Заплющую очі.

Чорт. Вони з цим мільярдером явно одного віку. Я старша за нього щонайменше на п'ять років! Го-осподи...

І Маня від нього. Що буде, якщо він упізнає в ній своє дитя — не знаю. Та я не стану чіплятися йому на шию. До всього: у нього ж, мабуть, своя сім'я!..

Чорт. Відчуваю, що гризу нігті... і таки відкусила. У Олі варто попросити пилочку. Тільки б не забути...

Відклеююся від дерева й іду до літньої кухні. Вмиваю обличчя біля рукомийника. Не втираюся, хай сохне.

—Мамо, мамо! Поглянь, що нам Алабай купив?! — Маня, мов смерч, виростає перед очима. Показує пакунок, повний смаколиків.

—Не Алабай, а Макс.

Винний голос Мишка позаду говорить мені, що щось уже сталося. Повертаю голову і...

Макс.

Наші погляди змикаються, як колись у тому барі. Очі в очі. Без слів...

Облизую губи майже несвідомо. Як і він навпроти.

—Ви ж... подякували? — маю щось сказати, тому й обираю звернення до малих, не до нього.

—Мамо, я...

—Біжіть їсти морозиво. Все гаразд, — Макс перебиває мову Міші, по-батьківськи скуйовдивши йому волосся. І цей його жест ще більше змушує серце тріпнутись.

Я бачу, як Мишко подарував йому вдячний погляд, що лише підтверджує: все ж таки щось сталося.

Кидаю погляд сину в спину, подумки запевняючи себе, що Макс лише водій і зараз тільки віддасть мені пакунки та коротко, сухо попрощається без згадки про минуле.

Так. Саме так і буде.

Але... ні.

Він продовжує поводитися як людина, яку поставили на паузу: рухливі лише його зіниці — бігають по мені, мов бачать щось цінніше, ніж є.

—Я не думав, що колись знову тебе побачу. Оксано.

Чорт... він і досі пам'ятає моє ім'я.

Опускаю погляд. Дивитися на нього стає важко. Як і бути поруч. Чомусь.

—Не знав, що у тебе троє дітей.

—І не повинен був, — кажу у відповідь. Та виходить, ніби фиркаю.

—Умгу... Мабуть. Але вже знаю.

—Максе, ти привіз сюди мільярдера? Ото за ним і слідкуй. А на мене... можеш вдати, що ми не знайомі.

У його кишені дзвенить телефон, і це мене рятує.

—Тобі телефонують. І чекають. Можеш йти, — вказую напрям очима.

Всередині так калатає, що груди втримати не можу: вони здіймаються раз по раз, і він це бачить. А я б не хотіла цього.

—Ти сама?

—Я з дітьми, Максе! І вони не повинні...

—Я не глухий, — він безтактовно перебиває мене своїм преспокійним, низьким голосом. — І вмію чути. Але не можу нічого обіцяти.

—Цього й не потрібно.

Стоп. Що означає його «не можу обіцяти»?

—Зараз маю йти. Залевський чекає, — говорить, загадково пройшовшись по мені очима востаннє.

Зараз? Що це значить?! Він же не збирається приїхати сюди без нього??

Але ці питання залишаються у моїй голові. Сам Максим іде, залишивши пакети на підлозі біля моїх ніг.

А я тільки й можу, що кліпати йому в спину...
 

МОЛЮСКИ

—Мишко, ти бачив? — дрібна злизує зі своєї руки морозиво, яке плавиться від сонця.

—Що, Мань? — витираю з її обличчя тильною стороною долоні шоколад.

—Цей водій щось надто довго розмовляв із нашою мамою.

Озираюся: Макс виходить із веранди літньої кухні якийсь ніби невдоволений. А може, то мені здалося? Він сам сказав, що все гаразд, і відправив мене їсти морозиво.

Може, мама його відчитала за те, що дав мені порулити? От віслюк довговухий! Це ж, мабуть, мене відіслав, щоб мамі мозок промити, який у неї син необачний...

Ну, єнот-полоскун!

Я не злопам'ятний, як каже Павло. Просто пам'ять маю гарну, і при нагоді обов'язково нагадаю йому, хто він!..