1.5

МАКС

Я намагаюся дивитися на дорогу, та перед очима лише Оксана. Лише її образ. Але не сьогоднішній, а все ще той, із минулого. Пам'ять поступово відтворює, у що вона була вдягнена шість років тому, і мене ніби прострілює від цієї згадки: її класична біла блуза з розв'язаним бантом на шиї, чорна спідниця вузько обтягувала стегна, і рука, що повільно стягує резинку з волосся.

Чорт, моє тіло навіть зараз реагує миттєво й нестандартно...

—...а дядько Микола вчора приносив нашій мамі отакенний букет! Ромашок! А...

—Тобі скільки років, що ти така говірка? — Здається, це єдине питання, яке поставив Алабай за той час, відколи малі тут.

—Мені п'ять. Та я ще не розповіла про дядька Миколу!..

П'ять... Їй п'ять, чорт. А я знав її маму шість... І весь цей час вона жила в моїй голові. З тієї самої миті зустрічі наших поглядів.

Здуріти можна: Оксана, яку порівняти хіба що з королевою, тут, де хащі замість асфальту, а замість людного бару — хліви з худобою...

В голові чомусь постає питання: яка вона в житті? Чоловік, мабуть, комбайнер. Або тракторист... Господи, я її зовсім не знав і не знаю, а бажання одне: щоб вона була розлучена... Або вдова. Але ні, здається, «дядько Микола квіти приносив». Мабуть, таки без чоловіка... Зате якийсь Микола виявився ближче, ніж я.

Ловлю себе на тому, що вже вкотре долонею зганяю мару з очей: набридливий образ сільського красеня Миколи не дає мізкам насолодитися колишньою Оксаною.

—Крамниця по курсу! Паркуйся!

Тисну педаль у підлогу. Виходить трохи різко, але малий утримується за кермо. А Маню притримує Олексійович.

Чорт, додому варто доїхати цілими. До того ж з Ольгою.

Стоп. Це ж... Попелюшка — її донька!?!

Ніхріна не розумію, бляха...

Проводжу рукою по потилиці — вона не може бути старша за мене.

Відчиняю дверцята. Хоч на вулиці безвітряна спека, та мені ніби легше дихати стає...

Знімаю з колін малого й ставлю на асфальт. З ґанку місцевої крамниці на мене дивляться місцеві бугаї з хмільним у руках і димом із ніздрів, а мільярдер при цьому не збирається підіймати свій зад... Самих малих відпускати до цього «Диво-цвіту» якось не маю віри.

Та щойно я виставив ногу... як позаду тихе «хі-хі». Відчуваю, як п'ята грузне у щось в'язке. І слідом — запах, не від цигарок.

—Чорт, — дивлюся на підошву, з якої...

—Е-е-е... ви тільки не хвилюйтеся. Це коров'ячий ліпак. Він висохне, і тоді ви зможете його відчистити ножем або шкрябачкою, — пояснює мені малий.

А я дивлюся на нього, ніби глухий. Він геть не схожий на Оксану. Але схожий на свою старшу сестру Олю. Особливо вії... Зате мала має невелику схожість зі своєю матір'ю: той же хитрий погляд і світло-русяве волосся.

—Ножем? — повторюю, прокручуючи в голові те, що він мені щойно сказав.

—Т-так. Ви тільки не хвилюйтеся. Це ж як міндобриво! Наша мама он...

—Добре, — обриваю його чергові пояснення, слухаючи кихкотіння малої збоку.

Здогадуюсь, що їхня мама...

—Я зрозумів. Відчищу ножем. Вдома.

Вказую поглядом малим на двері й без зайвої думки йду слідом...

У крамниці вони самі беруть пакети й набирають усе, що хочуть. Я навіть не дивлюся. Мізки все ще переварюють: «Оксана».

Рахую її вік приблизно, і те, що виходить, мене цілком влаштовує. А дядько Микола — зачекає. А краще погуляє. Полем. За ромашками.

Чорт, ще ж діти. Троє, матір його...

—А тебе як звати? — чую голос малого у себе під рукою.

—Для тебе — Макс, — беруся допомагати йому складати продукти в пакет, контролюю якість. Ковбасу прошу жінку замінити. Невдоволення останньої мене хвилює найменше.

—Ти якийсь дивний, Макс.

—Чому? — здіймаю брову.

Поруч Маня складає у свою торбинку печиво й шоколадні батончики.

—Ти поводишся так, ніби тобі шістдесят п'ять. У нашого діда Петра, коли тиск скаче, він за кермо не сідає...

—Умгу?..

Та Михайло продовжує повчати мене, я його не збиваю. Лише відмічаю його спостережливість, поки глибоко в грудях здіймається чергова хвиля якогось абсурду-буревію. В мені знову ніби кисню не вистачає — нутрощі стискає, ніби вакуумом.

Я глибоко вдихаю.

—Він ваш дід?

—Ні! Я ж кажу: із сусідньої вулиці він. Часто мамі допомагає... — нові пояснення летять скопом, та я намагаюся вловити лише ту інформацію, яка, можливо, мені дійсно потрібна.

—А ваш тато? — запитую, користуючись паузою.

—Хто?

Бляха, здається, я звернув розмову не туди.

—Ніхто. Забудь.

Повертаюся до прилавка, де тарілка замість касового апарата, а продавчиня — замість вій із віниками. Розраховуюся, беру пакунки й повертаюся до виходу. Діти вибігають за мною...

В автівці знову беру малого на руки. Хоч і відчуваю на собі погляди Алабая, голову не повертаю. Додому Михайло просить керувати транспортом сам, і Залевський йому дозволяє.

Переводжу подих. Допомагаю малому викрутити кермо для розвороту, а далі віддаю правління в дитячі руки. В голові усе ще бардак, яким управляє хаос, та я вже навіть не намагаюся його фасувати — просто дивлюся на дорогу перед автівкою.

А через хвильку Олексійович просить поглянути на Манін фокус із трьох пальців.

Дуля вийшла відмінна.

Але, бляха... дерево виявилося ближче, ніж я очікував. Усього дві миті. Якихось хрінові дві миті — і удар виявився надто точним: фара в друзки!..

Зате хаос у мізках ніби хтось зупинив.

МОЛЮСКИ

—Ну що, Мишко, приїхали? — звучить із заднього сидіння.

—Маша... краще б ти помовчала.

—А мама тобі говорила: «Не сідай, Мишко, ні до кого за кермо!»

—Маня!..

Повертаю зір до дрібної. Відчуваю, як закипаю. Але ж у чому вона винна? Це ж я все сам, зі своїм розслідуванням... І здався мені цей мільярдер! Хай би Олька сама з ним і розбиралася!

Алабай із Максом про щось перемовляються, а у мене в голові одне: від мами нам влетить... ой, як влетить!

Краще б це була тачка дядька Павла — тій уже давно на звалище пора, а ця... тільки з салону, і фара — в пісок!