1.4

МОЛЮСКИ

Манька правильно обрала тактику: кинути якір біля бізнесмена. Я ж — перепровіряю салон: ніби справжня шкіра; телевізори у спинках передніх крісел вмонтовані ще на виробництві, а не приклеєні скотчем, як у Павла із сусіднього села. Це я власноруч перевірив — цей мажор мені навіть не перечив.

Козирки — ці на соплях тримаються. Варто було б на дроти їх посадити, як у діда Петра, але хай уже — як відпадуть, тоді допомогу запропоную.

У дверцятах — жодної тобі смітинки! Навіть бичок не валяється, як у Сашка, що з району.

А от бардачок у них... Не видно, де й відкривається, не те що в старого Петра — проволоки тут не побачиш. Вони що, сюди одразу із салону?..

Хоча ні — кермо вже залапане.

Думаю, тачці днів три-чотири, не більше...

Варто б ще під капот зазирнути... Але то даремна трата часу.

Починаю свій допит, повернувши очі до цього... супермена в ідеальній чорній сорочці. Він що, з якогось похорону приїхав? Але ж штани білі.

А от у його водія ідеально чорні, зате сорочка якась пом'ята і кольору, як каже мама, ніби на сонці вигоріла.

— Як вас звати? — вивчаю міміку бізнесмена, поки він роздає нам із Маньою свою увагу.

Господи, хоч би мовчала, бо я пам'ятаю, як Оля називала його дивне чи то ім'я чи то прізвище.

Але ж ні. Манька видає перша:

— Ви Алабай, так?

Він зависає поглядом на Маньці, аж зморшки на його лобі появляються. І я розумію, що все: нам капут. Бо тепер він точно здогадався, що ми про нього говорили.

Завмираю, як перед іконою, блін...

— Угу. — Його голова повільно хилиться до плеча, а він сам повторює своє ім'я: — Алабай.

Хух! Аж від серця відлягло. Ще добре, що мала вгадала.

— Маню! — погрожую сестрі пальцем. — Ми домовлялися.

Вона у мене молодець, тренована: одразу робить умовний знак мовчати. А я продовжую:

— Нічого ж не станеться, якщо ми трішки покатаємося селом? Маю до вас питання.

Алабай зітхає так, ніби я вирішив його пограбувати! А я ж навіть не думав про таке! Але він погоджується, і я навіть видихаю.

Лакей Алабая якраз бере мене на руки замість того, щоб посадити на пасажирське сидіння. А я показую рукою в центр села:

— У такому разі нам туди!

Кілька секунд і ми вже їдемо в потрібному мені напрямку. Манька щось тріщить про сусідського собаку, та про Миколу — сусіда, який мамі спокою не дає, а я все думаю, що варто б Маньці рот чимось зайняти, щоб не напатякала багато.

— А можна подивитися, що у бардачку? — запитую обох. Якщо Алабай і справді такий добрий, як здається, то не відмовить, а то вже розповіла про те, як той зашмарканий ромашки польові вчора припер...

Чую коротке «можна» й одразу лізу до бардачка.

У діда Петра він відкривався легко — лише добре смикнути потрібно було. Я вже знаю, як це робити.

Чорт! Я ж... ще навіть не намагався!?

— Вибачте. Я не хотів, — подаю йому детальку. — Мабуть, хтось відламав, а вам не сказав, — кажу як є, намагаючись не дивитися на його водія. Хоча щоки чомусь печуть.

— А мама каже, що у мільярдерів...

— Мань! Я що казав! — обриваю сестру на пів слові. І кидаю погляди на обох. Наче все норм, от тільки...

Водій зовсім дивний став: протирає обличчя долонею, ніби йому погано. Тиск чи що? Чого тоді в таку спеку за кермо сідати? А ці його косі погляди... Взагалі, він якийсь підозрілий.

Та головне, що Алабай не сердиться! Зовсім! Лише всміхається, щоправда, криво якось... Треба буде потренувати його посмішку. Гляди, де пригодиться.

Його лакей підказує мені, де і що натиснути, щоб відкрилася ця чортова коробка, а я преспокійно це роблю. Тут, головне впевнено себе повести і все буде...

Чорт, Манька... Краще б я не відкривав цей бардачок. Тут: «Соса-Соlа», лимонна мінералка, «Твікс», «Снікерс», круасан...

Оце вони їдять!

— А можна нам...

— Можна, — перебиває мене Алабай.

Ну, все... Вечеряти ми з Маньою точно сьогодні не будемо. Нам та смажена картопля з помідорами вже поперек горла стоїть!

Беру Мані «Твікс», а собі «Снікерс». І звертаю розмову в потрібне мені русло.

— А-а-а... Нащо вам Оля?

Вони обоє виразно вдихають. Один — мені на вухо, а інший — у привідкрите вікно.

Дихай, дядьку, дихай... Бо Олю ображати я тобі не дам, хай би там що вона накоїла!

— Хочу взяти її заміж. Віддаси? За мене сестру?

От... чорт! Він Олю... заміж?

Бреше!

А якщо ні?..

То це ж що виходить — ми родичами будемо?!

— То вона нічого поганого не зробила? — допитуюсь.

— Нічого, — знову криво усміхається.

Хм.

— І весілля буде?

— Буде, — киває Алабай.

Проте водій чомусь кашляє так, як дід Петро, коли баба Шура щось зайве на людях ляпає...

— Справжнє? — Манька обриває всі мої думки!..

— Мань, цить!

— Справжнісіньке, — відповідає Алабай.

— І нас на весілля теж запросять? — зіщулююсь.

Хай тільки скаже, що ні...

— Фату сестри будете нести. Згода?

— Хм...  — я не втримую усмішки. Невже наша Оля тепер багата буде? — А скоро?

—Тижня через два.

Ух ти!

—Тоді по руках! — Простягаю йому руку. І хай тепер тільки слова не дотримає! Мільярдер...

Та тут інший питає: «Куди ми їдемо?» — і я вмить згадую, куди планував.

— Крамниця по курсу! Паркуйся!