1.3

МАКС

Оксана червоніє. Густо. А я ніяк не можу відірвати від неї погляд. Хоч і бачу дітей, і навіть чую, як найменша каже до неї "мамо". Забирає з її руки морозиво і злизує з вафельної коробочки підталий пломбір.

Бачу все! А очі змістити не в силах...

І лише набридливий дзвін в кишені штанів ніби до тями приводить.

Дістаю ґаджет — Анжеліка. Згадую, що ми з нею заздалегідь домовлялися зідзвонитися.

Прикладаю до вуха слухавку й відходжу подалі від неї. Чомусь не хочу, щоб цю розмову чула Оксана.

—Слухаю?

—Максе, ми домовлялися! — капризний тон теперішньої не обіцяє нічого приємного. Зраджує і пам'ять — я не знаю що вона має на увазі, як і не пам'ятаю про що ми домовлялися й коли.

Кладу руку на дах авто. Пальці самі починають вистукувати дрібний ритм. Спека неймовірна, а мій мозок до всього пухне ще й від інформації, яку ніяк не розраховував побачити, а тим більше осмислювати, та ще по факту її виникнення: Оксана і її діти. Здається... останніх троє? Чи, все-таки двоє?..

—Анжело, я не можу зараз розмовляти. І буду вельми тобі вдячний за люб'язний тон і тиху мову. — намагаюся бути спокійним.  

—З мене досить. Я йду... — чую ті слова, які сам готовий був їй запропонувати.

—Як скажеш. Але зараз маю йти я. — Андрій дійсно стукає у шибку, підганяючи мене. І я дійсно йду, кивнувши йому. За кермо. Де хлопчина уже гріє мені місце.

—На довше можеш не відкладати. Ключі залиши на тумбі. Двері захлопни. — Розз'єдную нас. Однією проблемою менше. Здається...

Обходжу автівку. Сідаю за кермо і беру хлопчину на коліна. Не знаю чому. Скоріше, по інерції. Малий не пручається, навіть задоволений.

—Як звати? — питаю його.

—Михайло.

—Михайло... — прямо, як мого діда. Якесь дежавю просто... — Ну, що, Михайле? Керувати автомобілем вмієш?

Бляха, це ж я щойно зустрів ту, яку до минулого літа з голови не міг викинути!?

—Ні. Дід Петро давав рулити, але з вимкненим двигуном. — долітає до моїх звивин сенс відповіді малого.

—Гаразд. Тоді, з дозволу пана Залевського, — озираюся на того, кого кілька разів прибив подумки дорогою у це село, — трохи порулюєш.

Олексійович дивиться на мене запитально, але зараз не час для пояснень. Мені варто зібрати думки у купу. Сподіваюся це допоможе.

Чорт, Оксано... краще б я тебе не бачив...

— Давай рушай. — звучить командний тон від хлопця.

— Давай. — Відпускаю ручник, і авто плавно котиться дорогою, куди малий вказав пальцем...

Любі читачі, вітаю вас на сторінках своєї нової комедійної романтичної історії!

Якщо готові до пригод наших молюсків, тоді залишайтеся! Ця історія не залишить вас байдужими й подарує масу емоцій — смішних, щемких, романтичних і не дуже передбачуваних.

Бо наші молюски тільки починають свій забіг… ❤️

З любов'ю, ваша Тая)