2

ОКСАНА

Кліпаю... бо це все, на що я здатна в присутності чоловіка, якому зовсім не випадково віддалася шість років тому.

Тобто випадковою була зустріч. Наша. У барі. Та не ніч із ним. У його номер я йшла свідомо. З холодним розрахунком отримати вдоволення — розвантажитися психологічно після розлучення.

А згодом дізналася, що вагітна, і свідомо вирішила народжувати... Маню.

Але навіть не думала, що доля знову влаштує нам зустріч. Під моїм парканом, у забутому життям селі, на краю світу...

— Мамо, у тебе морозиво тече, — тихо приводить мене до тями Оля. І чкуряє в бік будинку... залишивши мене з дітьми тут, у саду, де я відчуваю себе ніби на подіумі перед двома парами чоловічих очей.

Він продовжує дивитися на мене, поки я продовжую дивитися на нього, геть втративши з виду свою дрібноту, ніби світ звузився до його обличчя... Згадую ту ніч як щось сокровенне й зовсім недосяжне сьогодні. У подробицях... До чорта безсоромну.

Аж мурахи вздовж хребта гопак танцюють...

Та найбільше хвилює мене те, що я пам'ятаю його ім'я. Як вимовляла його тоді, для нього. Ніби й ніколи не забувала... Бо я дійсно не забувала.

Подумки відзначаю, що він зовсім не змінився зовні: русявий чуб і трохи не втратив свого лиску, так само вкладений набік; сталеві очі широко відкриті, мабуть, від такого ж здивування, як і в мене; складка, що розрізала чоло; губи, які цілували... солодко і...

Господи...

Під шкірою обличчя пече, полум'я гріє навіть шию й груди... Хай мені було тридцять чотири, та він значно молодший за мене. Мабуть.

Ні, не мабуть: у мене троє дітей, і найстаршій двадцять. А у його голові — бог знає які думки з цього приводу.

І хоча це мене не повинно хвилювати, воно все одно мене хвилює. Дуже хвилює.

Бо я розумію, як ніколи: він мене впізнав. І втікати запізно.

Змушено й повільно опускаю погляд собі під ноги. Але не Максим. Навіть коли в його кишені дзеленьчить телефон, він дістає його, невідривно спостерігаючи за моєю ніяковістю.

Зрештою коротко зиркає на екран свого ґаджета і, приклавши його до вуха, таки відходить за авто.

На цьому можна було б видихнути, та... дихання застрягло десь між ребрами, нагадуючи про мою невралгію.

Користуюся моментом — повертаю до Олі в дім.

Казати доньці про новоявленого коханця я, звісно, не збираюся, але втримати дивне цунамі в душі вкрай важко.
 

МОЛЮСКИ

— Мань? — шепочу молодшій у вухо. — Ти це бачила?

— Що?

— Як той другий зміряв нас поглядом? Так підозріло, ніби ми вже в чомусь винні.

— Ні, не бачила, — мала вертить головою й посилає погляд тому, на якого я вказав очима.

Та думаю я про інше: мільярдер щось задумав. Інакше чого б він припхався аж сюди? Та ще й не сам?

— Треба брати штурмом цих бізнесменів, Мань. Ходімо. Покатаємося на крутій тачці.

— На якій тачці, Мишко? Щоб ти знову гиржав, якщо впаду?

— Та не на тій тачці, Маню! — стріпую з чуба малої суху траву. — На Крузері. Тільки ти цей... дивись обережно там. І в жодному разі нічого не проси. Я все сам. І домовлятимуся сам, гаразд?

Манька слухняно киває, а я беру її за руку і, щойно наша мама повертається слідом за Олею, веду до Крузера.

Маю з'ясувати, що в головного дядечка в голові...