1

МАКС

Чорт би побрав мільярдера з його тарганами! Замість того, щоб рулити в столицю, він віддає наказ гнати машину в якесь богом забуте село з двома вулицями зі щедро розбитою бруківкою!..

Зчіплюю зуби. Бо я лише його водій, хоч іноді виконую функцію «друга»...

Тополі... Вже кілометри два обабіч дороги — самі тополі. І від їхнього пуху в мене ніс червоний і сльози от-от потечуть. Ще ніколи не відчував такого печіння слизової, як зараз...

— Ми точно їдемо куди потрібно?

— Точно. Навігатор веде. А я звик йому вірити, — бурчу у відповідь його величності.

Поворот і...

— Бляха! Макс, ти це навмисне?

— Пробачте, Олексійовичу, — натягую усмішку в дзеркалі, дивлячись на нього. — Ями навігатор не показує.

— Гальмівні диски будеш за свій рахунок міняти.

— Я вже бак за свій рахунок залив, — люб'язно огризаюся, звертаючи в різкий поворот, якого через крону густих чагарників і видно не було. — Мля... ць!

— Макс! Куди ти їдеш, в біса?!

— По вашу... Попелюшку, — ледь не матюкаюся, бо попереду, м'яко кажучи, «басейн», а не вибоїна. — Це не столиця, тож... тримайтеся, пане Залевський.

— Ми точно кордон не перетинали?

— Ні. Ми в Україні. Просто сюди люди вашого рівня не їздять, — запевняю його. І чую гучне невдоволення. Нічого, хай терпить, сам захотів свою Олю, хай йому дідько в ребро...

— Навіщо вам дівчина?

— Планую з нею власне весілля. Джеймс натякнув, що без неї контракт не підпише... Чорт, тут навіть інтернет не ловить!.. Бляха, Максе!

Умгу... А ти думав, тут усе для бізнесу. І дороги, як на німецькому автобані. 

Ще один поворот, ще кілька слів із його лексикону — і я майже вдоволений. Сподіваюся, екскурсія сюди закінчиться вже сьогодні.

Тисну на гальма різко — попереду ледь не урвище, а за ним спуск із гірки. Майже асфальтований.

Вимикаю двигун і обережно скеровую кермо на гарбузове бадилля, що виповзло з городини. Коротко зиркаю по сторонах, відзначаючи, що навколо жодного нормального двору. Як і людей, у принципі. Лише ганчір'я на натягнутих мотузках сохне.

Гальмую біля цементованого паркану із залізною хвірткою, по центру якої крейдою намальований якийсь монстроподібний пес. Одразу видно — художник ще до школи ходить. Якщо вона тут є...

— Навігатор показує тут, — озвучую для боса.

І поки він крутить головою на всі боки, я виходжу в розпечений сонцем серпневий день. Де вухо ловить дещо цікаве:

— Ого! Крузер!

Усміхаюся сам до себе: «Так, крузер».

Закочую рукави сорочки до ліктів, поки шеф нервово запитує, який, з цих трьох, її будинок. Розправляю спину до хрускоту й упираюся долонями в боки, бо номерів на них — жодних.

У думках: запитати в малого, який щойно вигукував про машину, але з-поміж кущів його не бачу...

— Якщо вірити карті... — двома пальцями розширюю зображення на екрані свого айфону. Киваю праворуч: — Цей.

Шеф роззирається. А вже за мить віддає новий наказ обійти сусідні будинки.

Але осікається на півслові, бо його пасія лише в купальнику стоїть за цим самим парканом, у кущах давно відцвілих волошок. З морозивом у руці, брудним обличчям і поглядом невинного ангела.

Хоч бери та відвертайся, щоб нічого зайвого не бачити.

Але не виходить.

Бо погляд чіпляється за очі жінки позаду Олі. І в мізках одразу кавардак, а в душі — незрозуміло що, бо перед очима — Оксана.

Чорт...

Та сама Оксана, яку бачив лише раз. Шість років тому... В одному з барів Одеси. А потім у своєму номері, де ми... до самого світанку. І яку вранці не застав поряд. Яку хрін забув...

А зараз вона переді мною. У компанії Попелюшки. І двох дітлахів. З не менш шокованим поглядом і талим морозивом у руці, що стікає по її пальцях...

І скажи, що доля справедливо розставляє пріоритети?..