Місяць −10 ☐ Мама точно знає

Людмила Петрівна подзвонила в той момент, коли Свєтка сіла з кавою і вперше за день дозволила собі нічого не вирішувати. Це був рідкісний і крихкий стан, який зазвичай триває рівно до першого дзвінка.

— Я ж просто раджу, — сказала мама замість привітання.

Свєтка одразу напружилась. Ця фраза ніколи не була вступом. Вона була попередженням.

— Мам, ми ще нічого конкретного не вирішили.
— От і погано, — зітхнула Людмила Петрівна так, ніби Свєтка щойно зізналась у чомусь серйозному. — Бо потім буде пізно.

— Пізно для чого? — обережно запитала Свєтка.

— Ну як для чого… — мама зробила паузу. — А люди що скажуть?

Свєтка дивилась у вікно. Там нічого не відбувалось. Жодних людей, жодних судів. Але слово люди знову заповнило простір, як обов’язковий персонаж, якого ніхто не бачив, але всі чомусь боялись.

Начо, який дрімав поруч, відкрив одне око. Він не знав, хто ці люди, але відчував: вони небезпечні.

— Мам, це наше весілля, — сказала Свєтка вже не вперше за останні тижні.
— Та я ж не проти, — швидко відповіла Людмила Петрівна. — Просто… у нас так не робили.

Це прозвучало остаточно. У нас так не робили — фраза, яка не потребує аргументів і не передбачає продовження дискусії.

— А як робили? — спитала Свєтка, більше з цікавості, ніж з надії.

— Ну… нормально, — сказала мама.

Нормально.
Це слово завжди означало щось дуже конкретне і водночас абсолютно нечітке. З родичами. З традиціями. Щоб ніхто не образився. Щоб потім не згадували.

— Я просто не хочу, щоб ти потім шкодувала, — додала Людмила Петрівна м’якше. — Я ж переживаю.

І ось тут Свєтка розгубилась. Бо це було правдою. Мама справді переживала. Не маніпулятивно, не зла. Просто так, як уміла — через контроль і застереження.

— Я знаю, мам, — сказала вона тихо. — Але я ще не знаю, як правильно. Я тільки знаю, як мені зараз.

На тому кінці дроту запала пауза. Коротка. Незручна.

— Ну дивись, — нарешті сказала Людмила Петрівна. — Я ж сказала — просто раджу.

Свєтка усміхнулась.
— Знаю.

Вона поклала слухавку і зробила ковток холодної кави. Начо підвів голову і подивився на неї уважно, з тим виразом, який у нього з’являвся після складних розмов.

— Все нормально, — сказала Свєтка більше собі, ніж йому.

Начо не відповів. Але ліг ближче.

Вона подумала, що мама, як і всі інші, хоче не весілля. Вона хоче спокою. І щоб потім було за що себе виправдати.
А Свєтка поки що хотіла тільки одного — не загубитись у цьому «нормально».