☐ Продовжити все одно

Ранок після скандалу був дивно тихим. Не таким, як звичайно. Ніби квартира теж образилась і вирішила мовчати. Навіть холодильник працював обережніше, без звичного бурчання.

Свєтка прокинулась від вібрації телефону. Не тому, що хотіла — тому що він лежав прямо під подушкою. Вона на секунду заплющила очі, перш ніж глянути на екран. Наче боялась побачити ще одну хвилю повідомлень.

Сповіщень не було.

І це лякало більше, ніж їхня кількість.

Вона відкрила Telegram. Групи «Весілля Свєти ❤️» там більше не було. Порожнеча. Як після пожежі — чисто, але пахне попелом.

Свєтка полежала ще хвилину, дивлячись у стелю, і подумала, що тепер у неї є новий страх — тиша. Коли всі образились, але ще не вирішили, що з цим робити.

Начо сопів поруч, уткнувшись носом їй у плече. Він спав так солодко, ніби вчора не було ні скандалу, ні 127 повідомлень, ні людської драми. Свєтка заздрила цій собачій здатності відпускати.

Вона тихо встала, пішла на кухню й поставила чайник. У телефоні з’явилось перше повідомлення.

Від мами.

«Ти вийшла з чату.»

Без знака питання.
Як діагноз.

Свєтка нічого не відповіла. Просто поклала телефон екраном донизу. Вперше за весь час їй не хотілось виправдовуватись.

Через кілька хвилин прийшов Макс із кавою. Дві чашки. Як завжди. Це був його спосіб сказати: я поруч, навіть якщо світ зійшов з розуму.

— Як ти? — спитав він обережно.
— Як людина, яка випадково показала родині свої чорновики, — відповіла Свєтка. — Хочеться переїхати в іншу країну і змінити ім’я.

Макс усміхнувся.

— Не варіант. Там теж є родичі.

Вони сіли за стіл. Кава була гаряча. Життя — не дуже.

— Що далі? — спитав Макс.

Свєтка подивилась на телефон. Потім на ноутбук. Потім на Начо, який якраз зайшов на кухню, потягнувся і подивився на них, ніби перевіряв, чи світ ще існує.

— Далі… — сказала вона. — Далі ми або здаємось, або робимо вигляд, що ми дорослі люди.

Вона відкрила нотатки.

Той самий список гостей.

Пальці зависли над екраном. Тепер кожне ім’я мало вагу. Не просто люди — потенційні скандали.

Вона почала з видалення.

Іра з універу.
Delete.

— Ти впевнена? — спитав Макс.
— Так. Вона привітає в сторіс.

Оля, колишня подруга.
Delete.

— А вона не образиться?
— Вона й так ображена з 2019-го.

Тітка Люба.

Свєтка завмерла.

— Це та, з «а діти коли»? — уточнив Макс.
— Вона сама себе викреслила вчора в чаті, — сказала Свєтка. — Я просто фіксую факт.

Delete.

Вона зітхнула. Список став коротшим. Але дивно — легшим.

Потім почала додавати.

Подруга Ліза.
Її хлопець.
Та пара, з якою вони сміялись у барі до третьої ночі.
Колега Макса, який реально приємний.

— Чекай, а його ми не забули? — спитав Макс.
— Я його не пам’ятаю.
— О, тоді точно не потрібен.

Вони сміялись. Тихо. Обережно. Ніби сміх міг знову щось зламати.

Начо підійшов ближче, сів поруч і подивився в телефон.

— Як думаєш, він схвалює? — спитав Макс.
— Зараз перевіримо, — сказала Свєтка і показала екран Начо.

Начо нюхнув телефон.
Потім відвернувся.
Потім гавкнув.

— Це «так» чи «ні»? — спитав Макс.
— Це «мені байдуже, де моя миска», — відповіла Свєтка.

Вона закрила список.

— Рухаємось далі? — спитав Макс.

У його голосі не було пафосу. Просто факт. Як «йдемо гуляти» або «закінчилось молоко».

Свєтка подивилась у вікно. Люди йшли на роботу. Машини сигналили. Світ не завалився через її список «НЕ КЛИКАТИ». Навіть Telegram вижив.

— Так, — сказала вона. — Рухаємось.

Начо гавкнув.

Без ентузіазму.
Але без протесту.

Я з вами. Але без фанатизму, — ніби сказав він.

Свєтка взяла чашку з кавою.

— Знаєш, — сказала вона, — після вчорашнього мені вже не так страшно.
— Чому?
— Бо гірше вже було.

Макс засміявся.

— Це дуже оптимістично.
— Я вчуся.

Телефон знову завібрував.

Повідомлення від мами:

«Коли будемо говорити?»

Свєтка подивилась на екран. Потім вимкнула звук.

— Не сьогодні, — сказала вона.
— Підтримую, — відповів Макс.

Вони чокнулись чашками.

Начо гавкнув ще раз.

Без радості.
Але з прийняттям.

Окей. Продовжуємо цей цирк. Але я слідкую.

Свєтка посміхнулась.

І вперше за весь час подумала:
Може, ми таки впораємось.