☐ Вперше подумати: «А може, ну його?»

Свєтка лежала на дивані, втупившись у стелю, яка раптом стала найцікавішим об’єктом у квартирі. На стелі була маленька тріщина у формі блискавки. Вона роздивлялась її вже хвилин п’ять і думала, що, можливо, так виглядає її нервова система зараз — теж із мікротріщинами.

Начо лежав прямо на ній. Вмостився важко, як людина, яка вирішила: це моє місце, і я нікуди не піду. Його тепле тіло притискалось до її живота, лапа лежала десь біля ребер, а хвіст періодично смикався — він снив, напевно, як женеться за голубом або за несправедливістю.

Свєтка не рухалась. Навіть дихала обережно, щоб не потривожити цю собачу нірвану.

— Я втомилась, — сказала вона в стелю.

Слово «втомилась» було занадто маленьким для всього, що вона відчувала. Вона втомилась не тілом. Вона втомилась головою. Цими нескінченними «треба», «подумай», «а як правильно», «а що скажуть». Втомилась від слів «камерно», «скромно», «традиції» і «нормально». Від того, що навіть радість тепер потребує плану.

Макс сидів на підлозі біля дивану. Він грався шнурком від худі, крутив його між пальцями, як людина, яка теж втомилась, але ще тримається.

— Ми тільки почали, — сказав він.

У його голосі не було докору. Швидше легке здивування. Наче він справді не розумів, як можна втомитись ще до старту.

— Я вже втомилась наперед, — відповіла Свєтка.

Вона подумала, що це схоже на біг, де ти ще навіть не вийшов на дистанцію, а вже хочеш воду і медаль «за участь».

— Я не хочу, щоб це все стало… — вона замовкла.
— Чим? — спитав Макс.
— Роботою. Проєктом. Таблицею. Війною з родичами. Я не хочу, щоб наш день перетворився на квест «не образь нікого».

Вона відчула, як у горлі щось підступає. Не сльози. Просто ця дивна волога, яка з’являється, коли ти вже майже здаєшся, але ще тримаєшся.

— Може, ну його? — тихо сказала вона. — Може, просто не робити нічого? Не планувати. Не доводити. Не пояснювати.

Макс мовчав. Він дивився в підлогу, ніби там могла бути відповідь. Або хоча б інструкція.

— Ти ж не про «не виходити заміж», правда? — обережно спитав він.
— Ні, — швидко сказала Свєтка. — Про все інше. Про цирк навколо цього.

Начо заворушився, ніби відчув зміну настрою. Він підняв голову, подивився їй в очі і лизнув у щоку. Повільно. Старанно. Зі щирістю, яка не потребує слів.

— Дякую, — прошепотіла Свєтка. — Ти єдиний, хто мене зараз розуміє.

Начо зітхнув і поклав голову їй на груди. Його серце билося спокійно, рівно. Як метроном здорового глузду.

Макс усміхнувся.

— Мені здається, він за варіант «не паритись», — сказав він.
— Він завжди за цей варіант, — відповіла Свєтка.

Вона закрила очі. Їй уявилось весілля без списків, без чатів, без образ. Просто вони, сміх, і Начо десь поруч під столом.

— Знаєш, що найстрашніше? — сказала вона.
— Що?
— Що я боюсь зіпсувати день, який ще навіть не настав.

Макс кивнув.

— А я боюсь, що ти в цьому всьому загубишся, — сказав він. — Що перестанеш радіти.

Вони замовкли.

З вулиці було чути, як хтось сміється. Життя знову йшло повз.

— Давай домовимось, — тихо сказав Макс. — Якщо в якийсь момент стане зовсім погано — ми зупинимось. Без «треба». Без героїзму.

Свєтка відкрила очі.

— Прямо зупинимось?
— Прямо. Підемо їсти піцу.
— З Начо?
— Особливо з Начо.

Вона усміхнулась.

— Добре. Це мій план Б.

Начо знову лизнув її в щоку.
Підтримка була коротка.
Але щира.
І дуже тепла.

Свєтка закрила очі.

Може, ми якось переживемо це весілля, — подумала вона.
Головне — разом.