☐ Посваритись через слово «вечірка»

— Я не хочу пафосу, — сказала Свєтка і обережно поставила чашку на стіл, ніби боялась, що навіть звук фарфору може щось зруйнувати.

Вона не підвищувала голос. Навпаки — говорила тихо, майже втомлено. Так говорять люди, які вже прокрутили цю розмову в голові разів десять і щоразу вона закінчувалась погано.

— А я не хочу сорому, — відповів Макс.

Він сидів навпроти, згорбившись, упершись ліктями в коліна. Йому не подобалось, що слово «пафос» прозвучало так, ніби він пропонує щось кричуще: феєрверки, лімузин і голубів із конфеті.

— Це не одне й те саме, — сказала Свєтка.
— Для кого як, — знизав плечима Макс.

І ось тут повітря в кімнаті стало густішим. Вони замовкли. Не тому, що не мали що сказати — навпаки. Слів було забагато. Просто кожне з них могло зачепити сильніше, ніж хотілось.

Свєтка дивилась у вікно. Там хтось прогулював собаку, хтось ніс пакети з магазину, хтось просто жив. У нормальному світі, де не потрібно вирішувати, чи буде в тебе весілля як «вечірка» чи «подія життя».

Макс дивився в підлогу. Йому не подобалось відчуття, що він зараз ніби захищає щось неправильне. Але він не міг пояснити інакше.

— Я просто не хочу, щоб про нас потім говорили… — почав він.
— Хто? — перебила Свєтка. — Хто ці люди, які завжди говорять?

Макс не відповів. Бо й сам не знав. Ці міфічні «люди» завжди існують: родичі, знайомі знайомих, ті, кого ти не бачив років п’ять, але вони все одно мають думку.

— Я не хочу цирку, — продовжила Свєтка. — Не хочу, щоб усе було для галочки. Тамада, який кричить у мікрофон, конкурси з кульками, танці під «давай, давай». Я хочу… — вона замовкла, шукаючи слова. — Хочу, щоб було по-справжньому. Без цього всього шуму.

— А я не хочу, щоб потім сказали, що ми зробили «якусь дивну тусовку», — відповів Макс. — Що це було не весілля, а просто посиденьки.

— Ось бачиш, — сказала Свєтка. — Для тебе це «посиденьки», а для мене — свобода.

Знову тиша.

На кухні клацнув холодильник. Десь у сусідів засміялась дитина. Життя йшло далі, поки вони застрягли в одному слові.

У цей момент Начо, який весь час лежав осторонь і спостерігав, вирішив, що люди остаточно зайшли в глухий кут. Він підвівся, підійшов і заліз рівно між ними. Сів. Подивився на Свєтку. Потім на Макса. І почав гавкати.

Голосно.
З інтонацією.
Наче виступав на сімейній раді.

— Ти чуєш? — сказала Свєтка. — Навіть він нервує.

Начо гавкнув ще раз, уже адресно Максу.

— Він за кого? — з усмішкою спитав Макс.

— Він проти концепції, — серйозно відповіла Свєтка.

Начо підтвердив це ще одним гавкотом і гордо сів рівніше. Його позиція була чітка: досить сваритись.

Макс не витримав і засміявся.

— Добре, — сказав він. — Припустимо, я згоден на «непафосно». Але я не хочу, щоб це виглядало так, ніби нам байдуже.

— Мені не байдуже, — тихо сказала Свєтка. — Просто по-іншому.

Вона підсіла ближче.
— Я боюсь, що якщо ми зробимо «як у всіх», то загубимось у цьому. У тостах, які ніхто не слухає. У фото, де ми не справжні. У танцях, які не хочеться танцювати.

Макс задумався. Він уявив своє весілля: гучну музику, людей, яких він ледве пам’ятає, і себе, який усміхається з ввічливості.

— Я просто хочу, щоб нам не було соромно за цей день, — сказав він. — Щоб ми не сиділи потім і не думали: «Навіщо ми це зробили?»

— От бачиш, — сказала Свєтка. — Ми про одне й те саме. Просто різними словами.

Вони знову замовкли. Але цього разу тиша була іншою. Не напруженою. Швидше обережною.

Начо між ними зітхнув і ліг, поклавши голову на лапи.

Нарешті, — ніби сказав він.

Макс подивився на Свєтку.
— То що, — тихо спитав він. — Це буде весілля чи вечірка?

Свєтка посміхнулась.
— Це буде наш день.

Начо тихо гавкнув.
Погодився.