☐ Зрозуміти, що бюджету нема

Ілюзія, що все під контролем, трималась рівно до першого дзвінка.

Свєтка відійшла до вікна, хоча зв’язок був нормальний. Просто не хотіла, щоб Макс бачив її обличчя. Вона завжди так робила, коли відчувала, що зараз буде боляче.

— Це стандартна ціна, — сказали у слухавці таким тоном, ніби стандарт — це щось святе.
— А стандарт — це скільки? — обережно спитала Свєтка.
— Ну… нормально.

Вона мовчала. Слово «нормально» зависло між ними, як погана шутка.

Нормально — це скільки?
Місяць зарплати?
Два?
Чи нирка?

— Дякую, — сказала вона й поклала слухавку.

Декілька секунд просто стояла, дивлячись у двір, де якісь люди спокійно гуляли, ніби у світі не існує весільних кошторисів.

— Ну що? — спитав Макс.
— У нас нема нормально, — відповіла вона. — У нас є «ой», «та ну його» і «давай подумаємо».

Макс кивнув, але не здався.

— Можемо зекономити.

— На чому?
— На всьому, — відповів він чесно.

У цей момент Начо зник з кімнати, а за хвилину повернувся зі своєю улюбленою іграшкою — старим зайцем без вуха. Він поклав його просто на стіл, між ноутбуком і чашкою кави, і сів поряд.

Гордо.

Ось. Мій внесок. Більше в мене нема.

Свєтка розсміялась.

— Дякую, інвесторе. Це дуже цінно.

Начо фиркнув. Він знав, що робить.

— Може, реально зробимо все простіше? — обережно сказав Макс.
— Простішого, ніж без грошей, вже не буде, — відповіла вона.

Вони сиділи мовчки. На столі лежав заєць без вуха, як символ їхнього бюджету. І це було одночасно смішно і трохи сумно.

Свєтка раптом зрозуміла, що це не кінець світу. Це просто початок. Початок довгого процесу під назвою «життя разом». Де завжди буде щось дорожче, ніж ти планував. І завжди буде щось, на чому доведеться економити.

— Головне, щоб ми не економили на собі, — сказала вона тихо.

Макс усміхнувся.

Начо зітхнув.
Економте на всьому, тільки не на кормі.