☐ Зрозуміти, скільки людей «обовʼязково»

Свєтка відкрила чистий аркуш і якийсь час просто дивилась на нього, ніби папір міг першим злякатись того, що зараз почнеться. Потім зітхнула, взяла ручку і написала великими літерами:

ГОСТІ

Слово вийшло важке. Таке, що одразу тягне за собою купу думок, обов’язків і почуття провини наперед.

Першими в списку з’явилися мама, тато і Макс. Тут навіть не було сумнівів. Це не вибір, це база. Фундамент. Те, що не обговорюється.

Потім Свєтка додала ще кілька імен. Людей, які «очевидно мають бути». Хрещена, бо хрещена. Подруга зі школи, бо стільки років дружать, що вже незручно не кликати. Двоюрідна сестра, бо «а як це ти її не запросиш, вона ж тобі майже рідна».

Свєтка дивилась на список і ловила себе на думці, що більшість імен з’являються не тому, що їй справді хочеться бачити цих людей у найважливіший день, а тому що «так прийнято». Бо хтось образиться. Бо хтось потім скаже. Бо буде незручно.

— А тітка Галя? — раптом запитав Макс, заглядаючи їй через плече.

— Яка? — автоматично відповіла Свєтка, навіть не думаючи.

— Будь-яка.

Оце «будь-яка» прозвучало небезпечно. Ніби всі тітки Галі у світі мають один спільний чат, де обговорюють, на кого сьогодні ображатись.

Свєтка задумалась. Вона знала щонайменше двох тіток Галь. Одна колись образилась на бабусю через борщ. Інша — на всю родину через весілля племінниці, на яке її посадили не за той стіл. І обидві вважали, що образа — це повноцінний спосіб комунікації.

Список почав рости.
Кожне нове ім’я тягнуло за собою ще два.

«А як же її чоловік?»
«А якщо запросимо їх, то треба й тих…»
«А якщо цих не запросимо — буде скандал».

Свєтка відчула, як у грудях з’являється знайоме відчуття — легка паніка, змішана з бажанням сховатись під ковдру і не виходити тиждень.

У цей момент Начо вирішив втрутитись.

Він стрибнув на стілець і поставив лапу прямо на папір. Чітко, впевнено, як печатку.

Мовляв:
Стоп. Досить. Тут я головний.

Свєтка зсунула його лапу з аркуша.

— Ти не входиш у список, — сказала вона спокійно, але твердо.

Начо подивився на неї так, ніби це ще обговорюється. Повільно. З підозрою. З поглядом людини, яка щойно дізналась, що її викреслили з сімейної ради.

Не входжу?
Це ми ще подивимось.

Він демонстративно сів поруч і продовжив пильно стежити, щоб ніхто не додав у список зайвих людей без його дозволу.

Свєтка подивилась на аркуш. Там уже було більше імен, ніж вона очікувала. Вона спробувала уявити всіх цих людей в одному залі. Як хтось кричить «гірко», хтось незадоволено дивиться на музику, хтось тихо обговорює сукню, а хтось — ціни на стіл.

І раптом їй стало тісно. Навіть у власній уяві.

— Може, зупинимось? — тихо сказала вона.

— На чому? — запитав Макс.

— На тому, що це наш день. А не сімейний з’їзд, — відповіла вона.

Він кивнув. Але вони обоє знали: це тільки початок. Список ще сто разів зміниться. Хтось додасться. Хтось зникне. Хтось образиться ще до того, як його викреслять.

Начо зітхнув і ліг прямо на папір.

Як фінальний аргумент.

Без мене — нічого не вирішуєте.