☐ Почути слово «традиції»

Слово з’явилось не одразу, але коли з’явилось — стало всюдисущим. Ніби чекало слушного моменту, а потім вирішило більше не ховатись.

— У нас такі традиції…
— За традицією треба…
— Ну як без традицій?

Його вимовляли різні люди, з різними інтонаціями, але з однаковою впевненістю, ніби традиції — це не питання вибору, а природний закон, як гравітація. Свєта слухала і відчувала, як кожного разу це слово стискає простір навколо.

— Спочатку викуп, — заявила хрещена. — Щоб з конкурсами.
— І щоб жених торгувався, — додала тітка Оля.
— Обовʼязково коровай, — сказала мама. — З рушником.
— І щоб батьки благословили, — хтось із кута.
— А ще молоді мають розбити тарілку, — згадала інша тітка.
— І хто перший наступить — той головний у сімʼї! — засміялись.

Свєта уявила, як вони з Максом стоять над черепками, намагаючись не наступити одночасно, і подумала: оце буде битва століття.

— І щоб наречена кидала букет!
— І щоб красти її!
— І щоб дружки відбивали!
— А під кінець — знімати фату!

Свєта ледь не поперхнулась кавою. Фату? Яку ще фату? Вона уявила, як стоїть серед залу, а хтось тягне з неї шматок тюлю під аплодисменти.

Вона кивала. Не тому, що погоджувалась. А тому, що так було простіше. Кивок не зобов’язував ні до чого. Це був жест ввічливого виживання. Макс кивав поруч — майже синхронно. Їхній спільний режим: пережити цей момент.

Свєта помітила, що слово «традиції» завжди йде в парі зі словом «треба». Треба не бачити наречену до весілля. Треба спати окремо. Треба не плакати — «погана прикмета». Треба, щоб гостей було не менше ста. Треба, щоб музика була «жива». Треба гуляти до ранку. Треба, бо так у людей.

І в жодному з цих «треба» не було «ми хочемо».

Начо, на відміну від них, не кивав. Коли почали говорити всі разом, він напружився й загарчав тихо.

— Він у вас нервовий, — сказала тітка.
— Він чутливий, — різко відповіла Свєта.

Їй раптом стало важливо захистити не лише Начо, а й себе. Бо тут чутливість — це мінус, а традиції — головний козир.

Вона слухала далі й ловила себе на думці: більшість цих традицій не мають для неї жодного емоційного сенсу. Це чиїсь весілля. Чиїсь історії. Чиїсь «так було красиво». Але чомусь автоматично стають її майбутнім.

Макс глянув на неї. Вона відповіла ледь помітною усмішкою. Я ще мовчу. Але думаю.

Начо дивився на всіх підозріло, наче знав: коли всі так упевнені — щось тут не чисто.

Свєта подумала, що традиції найгучніше кричать тоді, коли людям страшно змінювати щось. Вона ще не знала, які з них стануть її, а які залишаться просто шумом.

Але точно відчула: якщо не почути себе зараз — потім буде пізно кивати й удавати, що все ок.