☐ Подзвонити мамі

Свєтка довго дивилась на екран телефону, перш ніж натиснути на ім’я «мама». Не тому, що боялась реакції. Швидше тому, що цей дзвінок мав остаточно перевести все з категорії «між нами» у категорію «тепер це знають інші». А отже — зробити реальним.

Вона сіла на край дивана, підібгавши під себе ногу, як робила завжди, коли говорила з мамою про щось важливе. Телефон був теплий у долоні, ніби вже знав, що розмова буде довгою.

— Мам, я виходжу заміж.

— Та ну?

У маминому голосі не було ані радості, ані паніки. Лише щире здивування, яке завжди трохи дратувало, бо звучало так, ніби Свєтка щойно повідомила щось неймовірне, а не логічний розвиток подій.

— Ні, справді.

— Коли?

Це питання з’явилось миттєво, без паузи, ніби варіантів відповіді було всього два: «завтра» або «ніколи».

— Ще не знаємо.

На тому кінці дроту запала тиша. Не гучна, не демонстративна — тиша людини, яка швидко перебирає в голові варіанти і жоден не здається прийнятним.

— А як це — не знаєте?

Свєтка притиснула телефон щільніше до вуха, ніби хотіла сховатись у знайомому голосі. Вона знала це питання. Воно означало не цікавість, а тривогу. Мама не любила невизначеність. Для неї будь-яка подія мала мати дату, список і приблизний план дій.

— Ну… за рік, мабуть, — сказала Свєтка обережно.

— Рік — це дуже мало.

— Для чого?

— Для всього.

Це слово прозвучало важко й узагальнено. «Все» включало в себе сукню, гостей, родичів, гроші, здоров’я, погоду, чужі очікування і ще безліч речей, про які Свєтка поки що навіть не думала. Вона раптом відчула, як її власне рішення починає обростати деталями, яких вона не просила.

— Ми ще подумаємо, — сказала вона, хоча не була впевнена, що саме має на увазі.

Мама зітхнула. Не з полегшенням — радше з прийняттям. Вона ще щось говорила, але Свєтка вже слухала не слова, а інтонацію. Там було занепокоєння, трохи радості й багато бажання все контролювати.

Коли розмова закінчилась, Свєтка ще кілька секунд тримала телефон біля вуха, ніби зв’язок не хотілося обривати різко. Потім опустила руку й видихнула.

Вона не стала одразу розповідати Максу, як усе пройшло. Просто подумала про слово «всього», яке мама так легко вимовила, і акуратно відклала його десь у голові. Вона вирішила повернутись до нього пізніше. Не зараз. Зараз було зарано.