☐ Сказати «так»

Макс говорив щось важливе. Свєтка зрозуміла це не одразу — спочатку лише відчула, що він говорить інакше. Повільніше. Без звичних жартів, без уточнень «я просто думаю» і «може, я помиляюсь». Його голос був рівний, але в ньому з’явилась обережність, якої раніше не було, ніби він ніс у руках щось крихке і боявся впустити.

Вона сиділа навпроти і дивилась на його губи, але думки вперто чіплялись за дрібниці: крихти на столі, звук холодильника, занадто яскраву лампу. Світ був надто звичайний для того, що мало зараз статись. У таких моментах, як їй завжди здавалось, має бути інший фон — вечір, місто, щось символічне. А не кухня і чай, який уже встиг охолонути.

Коли Макс раптом опустився на одне коліно, Свєтка спочатку подумала, що він жартує. Або що йому стало зле. Або що це якась незручна пауза, після якої вони обидва засміються і повернуться до нормальної розмови.

Начо вирішив інакше.
Він загавкав різко й голосно, ніби намагався перекричати саму ідею того, що відбувається.

— Начо, тихо, — прошепотіла Светка автоматично, не відводячи погляду від Макса.

Макс замовк. Подивився на собаку. Потім на неї. Видихнув, ніби збирався пірнути.

— Я давно думаю… — почав він, але Начо знову подав голос, і фраза зависла в повітрі.

Свєтка відчула дивне роздратування. Не на Макса. Не на Начо. А на момент, який уперто не хотів ставати «тим самим». Вона раптом зрозуміла, що якщо чекати ідеального кадру, можна взагалі нічого не зробити.

— Так, — сказала вона.

Макс завмер.
— Я ще не…

— Все одно так.

Вона не продумувала відповідь. Не зважувала аргументи. Вона просто відчула, що зараз важливіше не форма, а сам рух уперед. Що сказати «так» — це не про весілля, не про сукню і не про плани. Це про згоду спробувати далі разом, навіть якщо страшно і незрозуміло.

Макс усміхнувся. Не широко — радше розгублено, але щиро. У цій усмішці було більше полегшення, ніж радості.

Начо не перестав гавкати.
Він явно не вважав питання вирішеним.