Місяць −12. ☐ Очима Начо (версія: я тут головний)

Мене звати Начо. Я чіхуа.
І давайте одразу прояснимо: я тут був перший.

Тому все, що відбувається в цій квартирі, автоматично має проходити через мене. Це не правило. Це закон. Неписаний. Але дуже серйозний.

У той день я одразу відчув: щось не так.

Макс вирішив сісти на одне коліно.
Я не дозволяв.
Я не погоджував.
Я не був проінформований.

Коли дорослий чоловік опускається на підлогу без іграшки в руках — це підозріло. Я подав сигнал тривоги. Гучний. Професійний. Мене попросили «тихо». Уже тоді стало зрозуміло: змова.

Потім Свєтка мила чашку і дивилась у нікуди.
Вона так дивиться тільки в двох випадках:
коли забула, що я їв давно,
і коли збирається зробити щось, що мені не сподобається.

Вода лилась повз раковину. Я спостерігав мовчки. Я не втручаюсь, коли люди роблять помилки. Нехай вчаться. Це їхній шлях.

Потім були дзвінки.

Дзвінки = погано.

Після дзвінків з’являються фрази:
«рік — це мало»
і
«треба для всього».

Я не знаю, що таке «всього», але звучить як щось, після чого мені уріжуть увагу, прогулянки і ковбасу.

Потім прийшли сторонні.
І принесли слово «традиції».

Традиції — це коли мене не питають.

Я гарчав. Мене назвали нервовим.
Це наклеп.
Я — стратег.

Потім вони посварились.
Через «світле» і «нормальне».

Я слухав уважно.
Обидва неправі.

Світле — це коли миска повна.
Нормальне — коли прогулянка вчасно.

Вони мовчали рівно хвилину.
Я ліг між ними.
Бо між ними — моє місце.
І не треба робити вигляд, що це випадково.

Потім Свєтка щось написала в телефоні.
Після цього в неї з’явився погляд людини, яка щось вирішила без узгодження зі мною.

— Це надовго, — сказала вона.

Він погодився.

Я позіхнув.

Бо я знав це раніше.
Я знав, що він залишиться.
Просто не думав, що так офіційно.
З паперами.
З гостями.
З короваєм.
(Хто такий коровай і чи він їстівний — ще з’ясуємо.)

Запам’ятайте всі:

весілля — це добре.
але я — головний.
і якщо хтось забуде,
хто тут справжня сім’я —
я нагадаю.

Голосно.