Глава 19

Женя

Мені треба поговорити з Давидом і я нарешті знаходжу його самого. В галереї – стоїть спиною до мене і дивиться кудись в одну точку. Дітлахи зараз з дідусем, Маргарита пішла збирати речі, отже нас ніхто не підслухає.

– Не заваджу? – мені не подобається його вигляд. – Все нормально?

Давив наче виринає з власних думок, підводить на мене очі. 

– Так, все добре, просто деякі справи ускладнились. Мені треба буде поїхати ненадовго, а потім ми все вирішимо щодо переїзду.

– Щось серйозне? Раптом що явстигаю повернутися, до ранку якось сама облаштуюся, ми ж не забирали коробки…

– Женю, – обриває мене на половині слова, але вже скоріше втомленим, ніж сердитим тоном. – Невже я виглядаю настільки ненадійним чоловіком? Якщо я обіцяв влаштувати вас, то все зроблю. Замовимо грузове таксі і через півгодини речі будуть тут, якщо, звісно, ти не передумала і дача підійде для жіночих практик. А що до моїх проблем, з ними я теж розберусь. 

Я знизую плечима і вже збираюся йти, але Давид мене зупиняє. 

– До речі про проблеми. У мене є знайомі у притулку, завтра зателефоную волонтерам, щоб приїхали і забрали кошенят. Раз ми усиновити цю котячу армію, треба про них теж подбати.  

Я слухаю і дивуюсь. За фасадом цього чоловіка ховається хлопчисько, який вигадує ігри з дітлахами і піклується про долю покинутих кошенят. А ще таких невдах як я, бо поклала стільки зусиль на організацію власної справи, а тепер опинилися  за крок до повного провалу. 

– За це якраз можна не переживати, Варя з Матвієм точно не дозволять, щоб з кошенятами щось сталося, – проти волі посміхаюся. 

– Сподіваюсь, і думаю це на краще, їм буде чим зайнятися…  

Давид замовкає, а потім несподівано бере мене за руки та потроху притягує до себе. Не нахабно, але я цього не очікую і тому гублюся.

– Женю, поки ми самі, хотів тобі подякувати. Ти врятувала мій день, старий просто щасливий, тепер мене не будуть мучити докори сумління. 

– Так, діти його розважили, – не знаходжу що ще сказати.

– Я про інше, діда та так просто обдурити. Він одразу бачить, де щира людина, а де… – не домовляє, стискає зуби. 

– В мене не було ні найменшого бажання когось дурити, чесно кажучи вся ця затія так собі. Припустімо, Степан Григорович повірив у нашу виставу, а що далі? – знижую голос, щоб нас не почули. – Не думаю, що буде просто вигадати казочку, куди потім поділася наречена.

Я правда почуваюся винною, весь час поки вдаю подругу Давида. Дітям простіше, їм не треба прикидатися, Варя спокійно звертається до Степана Григоровича “дідусь”, а от у мене так не вийде. Взагалі не вмію брехати! Може тому відчуваю щось схоже на паніку, коли в коридорі чути важкі знайомі кроки. 

Давид реагує першим, просто обіймає мене і притуляє до себе.

– А, ось де ви! – Степан Григорович заходить в галерею, ховає у вусах посмішку і тихенько кахикає в кулак. – Доню, ми вже їдемо, то я прийшов попрощатися. Давиде, відчепись від дівчини, ти наче реп’ях!

Я готова крізь землю провалитися і не знаю, що сказати, поки дідусь потискає мою руку. Потім щиро обіймає. 

– То ми на вас чекаємо! – додає, кидаючи через плече погляд на онука. – Варя вже пообіцяла, що буде різати торт. 

– Діду, давай я тебе проведу, – Давид нарешті оговтується і подає мені знак, щоб я мовчала. – Мені теж треба поїхати у справах, складу вам з Марго компанію. 

Це позбавляє мене необхідності відповідати, я просто щось бурмочу, а сама чекаю тільки одного – щоб всі нарешті поїхали, а я подумала над тим, як виплутатися з цієї халепи.