Глава 18

Давид

Як кажуть в притчі: “Хочеш насмішити бога, розкажи про свої плани”. Я чесно збирався познайомити Женю з дідом, знайти привід, щоб відправити їх з сестрою додому і на цьому поставити крапку. Крапку!!! Поїхати кудись подалі і видихнути, можливо навіть закрутити з кимось ні до чого не зобов’язуючі стостунки, але… Поява Жені сплутала всі карти. 

– Бачив діда? – Марго підкрадається нечутно, тримає чашку з кавою. – Купає з близнюками кошенят і виглядає так, наче йому самому п’ять років. Я вже й не пам’ятаю, щоб він був таким щасливим. 

Сідаємо на лаву під виноградом. Я б зараз залюбки запалив, але сестра не переносить диму, тому просто зриваю виноградну лозинку і починаю гризти. 

– До чого ти ведеш? – повертаюся до Маргарити. Мовчати для неї покарання і тому тиша напружує. 

– До того, що ти в дупі, братику! Що робитимеш тепер, ти ж не скажеш правду? 

– Марго, не сип мені сіль на рану. Придумай краще привід, щоб забрати діда додому, а там я щось вигадаю. Головне він побачив ідеальну картинку, може легко змиритися з тим, що весілля буде пізніше. 

– З Євою? І дід не помітить різниці?

Мені наче хтось втикає розпечений ніж в груди. Повертаюсь до сестри, але вона не жартує, ставить чашку на лаву і лізе і кишеню джинсів за телефоном. 

– Мені дзвонила Єва, десять хвилин тому! Ти дав їй мій номер? 

– З глузду з'їхала, для чого мені це робити? – випадаю в осад.

– Ну тоді не знаю. Мабуть вона покопалася в твоєму телефоні і зберегла про всяк випадок контакти. Треба перевірити, чи не взяли мене гарантом під кредит на два мільйони.   

Сестра нервово сміється, а для мене це такий треш, що я німію на якусь хвилину. 

– То що вона хотіла? 

– Сказала, що ти поза зоною доступу, питала де ти і чи нічого з тобою не сталося. У вас там якась проблема з квартирою, вона не знає, що робити. 

Я схоплююсь. Серце калатає аж в горлі! 

– Дай телефон! – простягаю руку, але сестра ховає апарат за спину.

– А де твій? 

– Розбив. Вислизнув з руки, дай я їй передзвоню! 

Мабуть обличчя у мене перекошене від люті, бо Маргарита не піддається на вмовляння.

– Остигни, братику! Ми тут не самі, забув? – киває в бік двору, де біля миски з водою бавиться дід Степан з малечею, а Женя напоготові тримає рушник. – Ще не вистачало скандалу, потім подзвониш, чи ти думаєш, вона там виносить меблі?

– Ні, мої мізки, – сичу вже тихіше. Марго має рацію, зараз я поводжуся, як неадекват, але хто на моєму місці буде спокійним?

– Ну, якщо вона не може забрати чогось цінного, то хай котиться на всі чотири сторони, просто не відповідай. Ігнор – найкраще покарання.

Маргарита має рацію, але я довіряю своїй інтуїції. Єва точно приготувала мені пастку і краще одразу дізнатися яку. Вже збираюсь забрати у сестри телефон, але саме тепер до нас простує Женя зі своїм живим “скарбом” у рушнику. Роблю кілька глибоких вдихів, намагаюся побороти злість і нетерплячку. 

– Все, – Женя посміхається, а я бачу у неї на щоках маленькі ямочки. – Ми впоратися. Куди тепер дівати цих знайд? 

– Треба подумати, давайте знайдемо якусь коробку, на горищі повинна бути. Марго пошукай для них старі речі, застелити. 

– А можна зробити в коробці віконце? Це буде їхній будиночок! – Варя вже тут, сяє від щастя, а в мене все стикається всередині. 

– Думаю ми зробимо це пізніше, кошенята втомилися, треба їх погодувати і дати спокій. Вони ж маленькі, – намагаюся говорити спокійно, а сам поглядаю на Марго. 

Сестра тяжко зітхає, непомітно витягує телефон та розблоковує. Хитає головою, а я радію зручному приводу зникнути з очей. Мені потрібна не коробка, а пляшка чогось міцного, бо чути голос Єви зараз – це тортури.

Залізаю по драбині нагору, тицяю на останній прийнятий дзвінок і чекаю. Кляті гудки тягнуться цілу вічність, але нарешті Єва відповідає. 

– Ало! Маргарито, ти знайшла нашого втікача? 

– Знайшла, – кидаю, стискаючи телефон, аж біліють пальці. – Що це означає, Єво, навіщо ти чіпляєшся до моєї родини? Щось не зрозуміла? Між нами все скінчено, забирай речі і вимітайся, не зробиш цього до вечора, я просто їх повикидаю. 

– Бачу ти не остиг, – зітхає вона. – Але може це й на краще.  Тут прийшли колектори з судовим рішенням. 

Я так різко схоплююсь на ноги, що прикладаюсь головою об дошки.

– Які збіса колектори? 

– Не знаю! – воркує Єва. – Кажуть, що в тебе не виплачена іпотека за квартиру і який-то космічний борг.

– Дай їм слухавку! 

Чекаю, бо все це суцільнйи сюр. Нарешті на тому боці відповідають і я знову сідаю, бо такого просто не може бути! Дізнаюся, що квартира в іпотеці на інше ім’я, договір купівлі-продажу недійсний і розумію, що тут точно щось нечисто. Я не міг так облажатись і найгірше тепер повинен терміново доводити, що я не верблюд. Особисто! Їхати і розмовляти з цими шахраями. 

– Гаразд, – видихаю, – зрозумів, буду за годину.