Глава 17

– Де ви були?! – проходить, як мені здається ціла вічність, поки я бачу Давида, що веде обох малих негідників. 

За цей час я встигаю оббігати весь двір, позаглядати під брезент, де складена цегла та шифер й обслідувати кущі. Я не прибічник використання прута, але куток за ними плаче точно! Варя першою помічає вираз мого обличчя і зупиняється, кліпає оченятами. 

– Ми почули, що за парканом хтось плаче! – повідомляє вона, тримаючись на відстані. 

– То були мої нервові клітини! – видихаю нарешті. – Варю, Матвій, хіба так можна? Мама довірила вас мені, а якби щось сталося? Невже ви не можете хоч раз обійтися без вигадок?

Племінниця повертається до брата і все перекладає мовою жестів, але Матвій не червоніє і не опускає обличчя. Замість цього він показує на їхнього рятівника. 

– Що? Ще почніть приплітати до цього дядю Давида! – я не закінчую фразу, бо мій так званий наречений нарешті втручається. 

– Вони не брешуть, ось! 

Дуже коротка відповідь, але я не очікую побачити те, що він мені показує за пазухою під сорочкою сидить троє різномасних кошенят.

– Вони плакали й звали маму, отам! – Варя показує на місце біля паркану, де лежать труби. – У нас же є молочко?

– Звідки, Варю? – мене охоплює відчай і сміх одночасно, особливо, коли бачу, як діти взяли в оборот Давида. – Ми тільки приїхали! Я навіть не знаю, чи є тут поруч магазин!   

Будь-хто інший на його місці сказав би залишити кошеняті не чіпати, бо вони можуть переносити паразитів чи просто чекають на свою маму. Але то хтось, а не Давид, у якого навіть думки такої не виникло. 

– Молоко ми знайдемо, зараз Марго сходить до сусідки, у якої раніше була коза. Може вона й зараз є?

–  І ми підемо! – Варя аж підскакує, але тут я вмикаю максимальну суворість. Якщо не показати дітям, що не можна так поводитись. як я буду вести ретрит? Не прив’язувати ж їх на час занять?

– Ні! – кажу коротко і дуже сухо, – ми заберемо кошенят, помиємо і подивимось, чи з ними все гаразд. Але ви нікуди більше не підете, інакше ми просто зараз повернемося в місто додому!  

Я не даю близнюкам жодного шансу, натомість підходжу до Давида і простягаю руку. 

– Забирай! 

Він трохи схиляється а мені доводиться залізти під сорочку, щоб виловити трьох м’яких пухнастиків. Наче нічого такого, але я хочеш чи ні торкаюсь тіла Давида. Він при цьому не зводить з мене очей, так що я почуваюся якоюсь збоченкою, що полізла під одяг до чоловіка. 

Двох котячих дітей вдається витягнути без пригод, але третє випускає маленькі гострі кігті. Залишає на шкірі тоненькі подряпини. 

– Вибач, – я ще трохи і почну червоніти, просто капець, до чого доводиться самотнє життя. 

– Я боюся лоскітки, – зізнається він та втягує живіт.

При цьому я не можу не помітити, що мій так “наречений” такої вправи не потребує. Прес у нього відмінний, жодного натяку на пивний “аксесуар”! Я десь читала, що після тридцяти років струнким залишається якийсь мізерний процент чоловіків: спортсмени, наприклад, або як в нашому випадку – просто люди в чудовою генетикою. 

– Що таке? – Давид, вочевидь помічає мій багатозначний погляд. Я просто стою і його розглядаю.

– Треба обробити подряпини! 

Кажу перше, що спало на думку, а сама почуваюся, як дівчина з того анекдоту. “Сергій тільки сказав Ганні: “Привіт”, а вона вже вийшла за нього заміж і народила трьох дітей”. Бо я дійно на одну мить подумала, які у нього будуть гарні діти. І як комусь пощастить, коли Давид насправді одружиться та стане батьком.