Глава 16

Женя

Давид запевняв, що ми відбудемося коротким застіллям, але точно недооцінив свого дідуся. Частування давно закінчилося, а він, схоже нікуди не поспішає. Я навіть не знаю, як мені тепер бути? Треба встигнути перевезти речі, відправити учасницям ретриту нову локацію, підготуватися. Стільки справ, а ми сидимо біля будинку і сміємося з розповідей старого. 

– І тоді цей шибеник вирішив втекти, витягнув велик з сарая, погнав в сусіднє село, але трохи не розрахував власні сили. Царство небесне бідній старій “Україні”, яка втопилася в місцевому ставку, бо там був гнилий місток. 

– Бачу розладом пам’яті ти не страждаєш, – бурчить Давид. – Тоді вже закінчуй цю захоплюючу історію. 

– Га? – Степан Григорович дуже правдоподібно вдає старого глухувато діда. – А, ти про те, як довелося потім влітку відпрацьовувати? Було! Але ж заробив на новий велосипед, може тоді в тобі практична жилка і заклалася. А чим ти замаєшся, доню? – цікавиться старий, від чого одночасно приємно і соромно, бо мене сприймають як свою.  – Дай угадаю, ти вчителька?   

– Можна й так сказати, – пригадую розповіді про “піонерську відстань” і думаю, як доступніше пояснити свій рід занять. – До мене повинні приїхати люди в такий собі спортивний табір. Будемо відпочивати від благ цивілізації і поправляти здоров’я, а Давид  запропонував ваш дім. Але якщо у вас свої плани…

– Боже збав! Чудова ідея, я тільки за. Дім великий, ми колись сподівались, що сюди будуть приїздити мої онуки з сім’ями. Я думав вже й не дочекаюся, то коли у вас весілля?

Я закашлююсь. Обличчя зрадницькі червоніє, тому перевожу погляд на “нареченого”, який чим далі, тим більш похмурим стає. Якщо хтось з нас погано грає свою роль, то це точно не я! 

– Тут така справа, – нарешті відповідає Давид, підходить, стає у мене за спиною і обіймає за плечі. Наче нічого такого, але в мене миттєво з’являється відчуття опори, бо він бере відповідальність на себе. – Виявилося, що в ресторані переплутали дати і наш зал вже заброньовано. Тому поки що точно не можу сказати, ми над цим думаємо. 

– А що тут думати! – сплескує Степан Григорович руками. – Поставимо шалаш, зараз літо, місця хоч конем їздити можна!

– Діду, зараз вже ніхто так не робить, – приходить на допомогу Маргарита. Не зводить очей з нас і з того, як Давид тримає мене в обіймах – дуже натурально! – Це хіба Варі з Матвієм сподобався б шалаш. – вона пробігається очима по двору – До речі, а де діти? 

Я миттю підхоплююсь. Наче хвилину назад близнюки були тут, але тепер не відгукуються і не бачу їх ні біля будинку, ні в саду. 

– Спокійно! – Давид бачить мій розпач, але голос впевнений і він сам транслює спокій. – Далеко вони піти не могли, ворота закриті, отже десь тут! 

– Я пошукаю в домі! 

Марго швидко йде до будинку, а ми – навколо, заглядаючи за ріг в надії, що побачимо малих бешкетників. Серце у мене вискакує з грудей від страху, а в голові вже як мінімум незакритий колодязь, куди вони звалилися. 

– Заспокойся, зараз ми їх знайдемо, тут немає нічого небезпечного поруч. Навіть собак. Акваріумів теж, вони просто десь сховалися, може знову у щось граються?

–Точно! Палац з коником на горищі! Тільки як вони могли вийти?

– А ось як, – Давид показує відсунуту дошку на паркані. – Пролізеш, чи обійдемо навколо як нормальні люди? 

– Я то пролізу, а от ти точно ні!

Я так нервую, що геть не помічаю, коли ми насправді перейшли на “ти”. Давид не відповідає, просто перемахує через паркан, як хлопчисько, зовсім не думаючи про свій дорогий одяг. Подає мені руку вже з іншої сторони. 

– Якщо власник викличе поліцію, я скажу, що це була твоя ідея, – озираюся на всі боки, але дітей не бачу. Закидаю голову, дивлюсь на башту і всередині все холоне. 

– Вони не могли туди забратися, дім зачинений, це точно! – Давид читає мої думки. – Давай розійдемось, так буде швидше, ти ж мені довіряєш?

Я дивлюсь на того, кого знаю менше одного дня і ловлю себе на думці, що дійсно довірила б йому близнюків. Одному з небагатьох людей. 

– Після Золотої рибки та мурахи Валери? – думаю, як це краще сказати –  Мабуть що так!